Як конструювали “радянську людину”

Як конструювали “радянську людину”

Наприкінці минулого року вийшла книга проректора Запорізького національного університету Юрія Каганова “Конструювання «радянської людини» (1953-1991): українська версія” – велика і ґрунтовна робота на чотириста сторінок. Що ж це за плем’я таке “радянські люди”, звідки воно з’явилось і навіщо було потрібне?

Виступаючи в 1961 році на ХХІІ з’їзді КПРС із доповіддю про нову програму партії, генсек і очільник держави Микита Хрущов сказав: “У СРСР склалася нова історична спільнота людей різних національностей зі спільними характерними рисами – радянський народ. Вони мають спільну соціалістичну Батьківщину – СРСР, спільну економічну базу – соціалістичне господарство, спільну соціально-класову структуру, спільний світогляд – марксизм-ленінізм, спільну мету – побудову комунізму, багато спільних рис у духов­ному складі, у психології”. 

Отже, радянські ідеологи дійшли висновку, що нарешті процес творення нового народу завершений. Окремою одиницею цього народу і є радянський громадянин, іншими словами – радянська людина, що була потрібна країні для втілення ідей побудови спершу соціалізму, а у майбутньому – комунізму. “Громадянин СРСР зобов’язаний оберігати інтереси Радянської держави, сприяти зміцненню її могутності й авторитету” – це вже пізніше, стаття 62 Конституції СРСР 1977 року.

Насправді термін “радянський народ” винайшли значно раніше, десь у 1920-х. Людям пропонували не лише пишатися своєю державою, а ще й мати особливу, відмінну від інших гордість:

“Я в восторге от Нью-Йорка города.
Но кепчонку не сдеру с виска. 
У советских собственная гордость:
На буржуев смотрим свысока”. 
Володимир Маяковський, вірш “Бродвей”, 1925 р.

Подальший перебіг подій на теренах першої соціалістичної держави свідчив про інше – із захватом від Нью-Йорка чи від інших принад західного світу треба обережніше, бо запідозрять у “низкопоклонничестве перед Западом”, звинуватять у шпигунстві чи оголосять зрадником батьківщини із відповідними наслідками. Із критикою нового ладу чи навіть окремих його недоліків – теж, бо й це могло бути вкрай небезпечно не лише для окремої “одиниці” – радянської людини, а й для усієї її родини.

Проте вже ж в останні роки існування СРСР чимала частина її громадян уже доволі скептично ставилася до державного устрою, ідеології і термінології. Поміж людей поняття “радянський” трансформувалося у коротке та нищівне слово – “совок”, а згодом із Заходу прийшов термін “Homo Sovieticus”.

Книжка Юрія Каганова “Конструювання «радянської людини» (1953-1991): українська версія” – це, без перебільшення, титанічна праця із гігантським масивом архівних документів, робота над нею тривала понад вісім років. Окремі розділи книжки присвячені шкільній та вищій освіті, музиці, радіо, пресі, мовній політиці та кінематографу. Наприклад, розділ «Ворожі голоси»: ідеологічне протистояння на радіохвилях у Радянській Україні (друга половина ХХ ст.)” – це, мабуть, чи не єдине дослідження про боротьбу КДБ із закордонними радіостанціями, які у народі називали “ворожі голоси”. Цікава і насичена деталями з архівних документів розповідь про те, як КДБ намагалося глушити трансляції, де “глушилки” розміщувалися і який вплив мали закордонні радіопрограми, попри усі спроби боротьби із ними.

Розділ під назвою “Радянське кіно: соцреалізм та українські образи” мене як людину дотичну до кіно зацікавив особливо. Найперше тому, що автор розвіює міф про начебто абсолютну прибутковість радянського кіно і усталені думки, що глядачі із захватом ходили на усі “старі-добрі радянські фільми”. Справді, часом виходили хороші картини, касові рекордсмени і шедеври, але загалом продукція була доволі строкатою і заідеологізованою. Каганов, опираючись на документи, наводить далеко непоодинокі приклади, коли директори кінотеатрів приписували прокатні показники відвідувань закордонних картин (переважно західних) радянським фільмам, щоб виконати спущений згори план. А ще автор розповідає про цензуру, про те, як здійснювалася русифікація українського культурного простору та як їй опирались.

Може виникнути запитання, кому все це потрібно, крім істориків та антропологів, адже СРСР ж розпався понад чверть століття тому. На жаль, події у світі вказують на інше: РФ оголосила себе “спадкоємницею СРСР” і веде агресивну політику під гаслом його відновлення. Інформація, яка надходить із анексованого Росією Криму та тимчасово окупованих території Донецької та Луганської областей, свідчить про прагнення відродити радянські традиції. До ініціатив на кшталт реабілітації сталінізму чи відновлення піонерських організацій залучають дітей, народжених через багато років після розпаду Радянського Союзу. Усі ці ідеї просуваються, як і багато років тому, через освіту, культуру, медіа. Ностальгію за СРСР відчувають багато наших співгромадян у різних частинах України, і це не лише люди, які пам’ятають ті часи. Найсумніше, що на історії про “прекрасне минуле”ведеться молодь, бо зараз у тренді ліві ідеї. 

Російський письменник Володимир Сорокін у кількох своїх інтерв’ю обстоював одну й ту саму думку, що із розпадом СРСР радянський труп запхали у куток подалі, сподіваючись, що він сам зігниє. Але раптом виявились, що мрець не просто живий, а здатний піднятися і навіть піти. 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *