Як київські динамівці стали кіноакторами

Як київські динамівці стали кіноакторами
1936 рік розпочався дуже вдало для футболістів київського “Динамо”: на весняному чемпіонаті СРСР вони посіли престижне друге місце, а влітку знялися в комедії “Воротар”, додавши до спортивної популярності ще і славу кінозірок.

Щоправда, спочатку планувалася дещо інша стрічка. У 1935-му десь “нагорі” запланували спільну радянсько-французьку постановку, а режисером призначили керівника Першої кіномайстерні “Ленфільму” (в нинішньому Петербурзі) Сергія Юткевича, який вільно володів французькою.

Дитячий письменник Лев Кассіль, завзятий шанувальник футболу, запропонував сюжет про улюблений вид спорту. Ідею схвалили. Кассіль написав сценарій, але обставини змінилися: співпраця з французами не відбулася, а Юткевич переключився на сценарій Олексія Каплера про донбаських гірників і невдовзі запустився з фільмом “Шахтарі”.

Так би й лежав той сценарій, якби в березні 1936-го Вища рада з фізичної культури не вирішила проводити чемпіонати СРСР із футболу за новою формулою: по-перше, щорічно (раніше відбувалися нерегулярно), по-друге, серед клубів (перед цим змагалися збірні команди міст). Знадобився популяризаторський фільм про футбол – і тут став у пригоді сценарій Кассіля.

Спортивну стрічку доручили іншому ленфільмівцю – Семену Тимошенку, великому любителю футболу. Кассіль переробив сценарій. Вийшла історія про парубка Антона Кандідова, який так вправно ловив і вантажив кавуни на човен, що став футбольним голкіпером і взяв участь у міжнародному матчі в складі збірної СРСР.

Тимошенко планував фільмувати в Ленінграді з місцевими акторами і футболістами. Проте для “красивої” картинки знадобився модерний стадіон (треба ж показати досягнення радянського спорту!). Такий знайшовся в Києві – нещодавно збудований “Динамо”, один із найкращих в СРСР.

Познайомившись із “господарями” стадіону – київськими динамівцями, – режисер зрозумів, що вигідніше знімати саме їх (кажуть, цю ідею підказав молодий випускник ВДІКу Григорій Ліпшиць, киянин, який був асистентом у Тимошенка). По-перше, можна заощадити на добових і готелі для ленінградських спортсменів, а по-друге, кияни щойно стали віцечемпіонами СРСР, тож краще володіють технікою гри.

Динамівці по-різному відреагували на пропозицію стати кіноакторами: гравці – позитивно, тренер Михайло Товаровський – негативно. Адже щільний знімальний графік (від кінця липня до другої половини серпня) накладається на терміни проведення першого розіграшу Кубка СРСР. Пересунути зйомки – теж не вихід, бо 5 вересня стартує осінній чемпіонат СРСР…

Врешті-решт тренер здався. Команда не поїхала на кубковий матч у Підмосков’я, повідомивши телеграфом Вищу раду з фізичної культури, що футболісти занедужали. Московська газета “Красный спорт” прокоментувала це 29 липня: “Особливо слід відзначити відмову від участі в Кубку СРСР команди київського «Динамо», мотивовану хворобою гравців. Але ж кияни заявили не 11 футболістів, а майже вдвічі більше. Невже захворіли всі?”.

Майстри м’яча не тільки знімалися у фільмі, але також консультували режисера, навчали артистів футбольної майстерності. Наставником Григорія Плужника – виконавця головної ролі воротаря Антона Кандідова – став легендарний динамівський голкіпер Антон Ідзковський.

Потребував консультацій і енергійний товстун Анатолій Горюнов, виконавець ролі інженера Анатолія Карасика. Відомий форвард Костянтин Щегоцький згадував: “Перед зніманням епізоду, в якому Горюнов-Карасик обводить кількох суперників, актор попросив нас показати, як це робиться. Ми запросили його для початку пограти з нами у «квадраті»: передавали один одному м’яч, а Горюнов метався між нами, намагаючись бодай торкнутися його. Бігав актор доти, поки знесилений не впав на траву”.

Динамівці майже в повному складі зображали перед кінокамерою дві спортивні дружини: у білих футболках – збірну СРСР, у чорних – гравців “найкращої команди Заходу «Клуб Чорних Буйволів»” (так подають титри фільму). З якої саме країни ці “буйволи”, невідомо, диктор на стадіоні дублював повідомлення французькою та англійською.

“Вранці ми приходили на зйомки, – свідчив Щегоцький, – вдягали спортивну форму і ставали справжніми кіноакторами. «Буйволам» треба було ще і гримуватися. Потім чекали вказівок режисера, радилися з акторами, яких ми дублювали”.

Щегоцький виступив у ролі капітана збірної СРСР. Саме він, за сценарієм, порушив правила у своєму штрафному майданчику, через що суддя призначив пенальті. Цей 11-метровий удар ефектно виконав динамівець-півзахисник Іван Кузьменко (мав коронний дальній удар), який грав футболіста команди “Чорні Буйволи”. Суворим нападником “буйволів” виявився Рафаїл Фельдштейн, помічник адміністратора “Динамо”. А “буйволівські” ворота захищав згаданий голкіпер Антон Ідзковський.

Серед гравців збірної СРСР, крім Щегоцького, можна впізнати нападників Віктора Шиловського й Макара Гончаренка. До речі, Щегоцький і Гончаренко – найкращі бомбардири Радянського Союзу за результатами весняного чемпіонату СРСР, улюбленці публіки.

Інших динамівців ідентифікувати на екрані важко. Відомо, що на поле виходили – у складі різних команд – захисники Михайло Волін, Василь Правовєров, Костянтин Фомін, півзахисники Володимир Гребер, Йосип Ліфшиць, Олексій Клименко, Михайло Путистін, форварди Федір Тютчев, Микола Махиня, Павло Комаров, Петро Паровишніков, Микола Коротких.

Початкові “кавунні” сцени зняли на Дніпрі, неподалік Херсону, інтер’єри – у павільйонах “Ленфільму”. Стрічка вийшла на екрани 25 грудня 1936-го й мала колосальний успіх. А “Спортивний марш”, написаний спеціально для фільму, став багаторічним хітом.

Натомість Вища рада з фізичної культури зажадала, щоб динамівці поїхали в Підмосков’я й зіграли пропущений кубковий матч, тепер уже як товариську гру. Кияни перемогли з рахунком 12:0. Проте Михайло Товаровський ледь не втратив тренерську посаду – втома гравців від напруженого знімального марафону далася взнаки, і в осінньому чемпіонаті СРСР 1936 року команда посіла тільки шосте місце.

Хай там як, фільм “Воротар” (інтернет нині пропонує відреставровану в 1970 році версію, скорочену цензурою на чотири хвилини) зафіксував на плівці гру довоєнного київського “Динамо”. Здається, це єдина можливість побачити на полі тогочасну команду.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *