Як починалася “Весна на Зарічній вулиці”

Як починалася “Весна на Зарічній вулиці”
14-26 лютого 1956 року в Москві відбувався XX з’їзд КПРС, на якому генеральний секретар компартії Микита Хрущов засудив культ особи Сталіна. Це стало початком нового періоду в житті країни, який історики згодом назвали “відлигою”. З таборів і заслань почали повертатися засуджені за політичними статтями, послабився тиск цензури в літературі й мистецтві, люди поступово позбавлялися страху й надихалися надіями на позитивні зміни. Саме в цей час на базі Одеської кіностудії молоді режисери Фелікс Миронер і Марлен Хуцієв знімали свою дебютну картину “Весна на Зарічній вулиці”.

У листопаді того ж року стрічка вийшла в кінотеатрах і одразу стала надзвичайно популярною. Так уже склалося, що атмосфера цієї начебто простої, позбавленої пафосу мелодрами та її зрозумілі й упізнавані герої виявилися напрочуд співзвучними багатьом глядачам.

До кінотеатрів вишиковувалися черги, люди дивилися фільм по кілька разів. Лише впродовж першого року демонстрації “Весну на Зарічній вулиці” переглянули понад 30 мільйонів глядачів. Через багато років після того картина не втратила популярності, ставши не лише знаковим фільмом доби “відлиги”, а й однією з улюблених стрічок кількох поколінь.

Здається, навіть згадка про весну в назві стала певною мірою символічною, як і репліка головного героя у фіналі, де він говорить, у яких випадках наприкінці речення ставлять три крапки. Проте молоді режисери, мабуть, не закладали у свою картину аж таких смислів і асоціацій, як і не сподівалися на шалений успіх. Вони просто знімали кіно за сценарієм, який їм подобався і, мабуть, як і кожний режисер-початківець, найперше прагнули зробити хороший фільм, докладаючи максимум сил і енергії, аби втілити на екрані власний задум.

Щоправда, доля сценарію Фелікса Миронера від початку не складалася. Допоміг випадок, а також участь у цій історії двох людей, без яких, цілком ймовірно, стрічка б не відбулася. 

У 1953 році випускник режисерського факультету Вищого державного інституту кінематографії в Москві (ВДІК) Фелікс Миронер приїхав працювати на Київську кіностудію (нині – Кіностудія ім. О. Довженка). Миронер народився в Києві, до того ж поверненню до рідного міста сприяв його майстер, кінорежисер Ігор Савченко, який також працював тоді на студії. Фелікса Миронера взяли на посаду асистента режисера. Як і будь-який амбітний та сповнений планів і надій режисер-початківець, він мріяв про самостійну постановку, тож запропонував керівництву кіностудії свій сценарій “Весна на Зарічній вулиці”. Задум, очевидно, враження не справив – його відхилили.

У цей час на студії працювала молода редакторка Лідія Чумакова, яка теж нещодавно закінчила сценарно-кінознавчий факультет ВДІКу й за розподіленням приїхала на Київську кіностудію. Згідно з посадовими обов’язками, вона читала всі сценарії, які пропонувалися до виробництва.

За збігом обставин до Києва приїхав директор Одеської кіностудії Олександр Горський, батько художниці-шістдесятниці Алли Горської. Він народився в Україні й ще до війни став відомим і визнаним організатором кіновиробництва, очолював Ялтинську кіностудію, потім був директором кіностудій у Москві та Ленінграді (нині – Санкт-Петербург). З 1943 до 1953 головував на Київській кіностудії, яку згодом відвідував під час регулярних службових відряджень. Горський, схоже, ще під час роботи в Києві зміг цілком оцінити професійні якості редакторки Лідії Чумакової й довіряв її судженням та смаку. Тож під час відвідин студії завжди цікавився в Чумакової, чи є в неї щось перспективне з-поміж відхилених сценаріїв.Лідія Чумакова віддала Горському сценарій “Весни на Зарічній вулиці”.

Олександру Горському сценарій сподобався. Він запросив Миронера до Одеси, сприяв тому, щоб проєкт розглянула художня рада кіностудії, і запропонував знімати стрічку двом режисерам-дебютантам: самому Феліксу Миронеру та Марлену Хуцієву. Як пояснював пізніше Хуцієв, так, на думку Горського, зменшувався ризик невдачі: режисери були друзями, випускниками однієї майстерні Ігоря Савченка і вже мали досвід успішної співпраці – знімали дипломний короткометражний фільм. 

Очевидно, Олександр Горський таки вірив у цей задум, бо пішов ще на більший ризик: операторами затвердив також двох дебютантів – Петра Тодоровського та Радомира Василевського. Окрім того, в усіх ролях знімалися не надто відомі молоді актори, а в ролі головної героїні, вчительки Тетяни Левченко – взагалі непрофесійна виконавиця Ніна Іванова. Щоправда, Горський спершу був категорично проти кандидатури Миколи Рибникова, якого дебютанти бачили в ролі сталевара Саші Савченка, проте після довгих суперечок режисерам таки вдалося його переконати.

Стрічку знімали в Запоріжжі та в павільйонах Одеської кіностудії. Художня рада регулярно і прискіпливо переглядала відзняті епізоди, раз у раз висуваючи нові претензії: “матеріал якийсь сірий”, не надто виразний; недостатньо показана роль партії; незрозумілий образ головного героя – наче й передовик виробництва, але не активний у суспільному житті, дозвілля проводить у сумнівній компанії – за чаркою та піснями під гітару. Лунали навіть пропозиції зупинити картину, але Горський вперто захищав молодих режисерів, і до його авторитетної думки дослухалися.

Улітку 1956 року роботу над “Весною на Зарічній вулиці” закінчили. Фільм добре прийняли на Одеській кіностудії, а потім і в Держкіно УРСР. Один із перших показів відбувся на Київській кіностудії, де кінематографісти радісно вітали успіх одеських колег, а хтось із начальства, можливо, потай кусав лікті, згадуючи відхилений сценарій.

На хвилі тріумфу “Весни на Зарічній вулиці” Фелікс Миронер та Марлен Хуцієв зняли на Одеській кіностудії свої наступні, уже самостійні картини. Олександр Горський працював директором кіностудії до 1961-го, за його керівництва дебютувало ще кілька режисерів, які потім стали відомими, зокрема й Петро Тодоровський. Згодом Горський повернувся до Києва й очолив театр-студію кіноактора Кіностудії ім. О. Довженка. Лідія Чумакова працювала на Київській кіностудії до 1978 року. Вона була редакторкою низки знакових українських стрічок, серед них перша повнометражна картина С. Параджанова “Андрієш” (1954), “Камінний хрест” (1968) та “Захар Беркут” (1971) Л. Осики, “Бирюк” (1977) Р. Балаяна тощо. У її доробку є й фільми, які на довгі роки опинилися “на полиці”: “Білі хмари” (1968) Р. Сергієнка, “Пропала грамота” (1972) Б. Івченка.

На жаль, Фелікс Миронер рано пішов із життя. Марлен Хуцієв, уже ставши визнаним класиком, завжди в численних інтерв’ю з теплотою та вдячністю згадував Олександра Горського й ту роль, яку очільник кіностудії відіграв на старті його кар’єри. Схоже, Марлен Хуцієв навіть не знав, як вплинула на долю “Весни на Зарічній вулиці” Лідія Чумакова, одна із редакторок кіностудії, на прізвище яких у титрах глядачі зазвичай рідко звертають увагу.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *