By 
У травні 1942-го, коли тривав 11 місяць кровопролитної війни з Гітлером, кінематографічне начальство СРСР зібрало на нараду керівників фронтових кіногруп. Головне питання, що тоді обговорювали, є нібито дивним для хронікерів: що краще – справжній кінорепортаж із місця подій (це часто-густо випадкове хронікальне знімання) чи епізоди візуально ефектніші, але постановні?
Насправді тема не нова. Фронтові оператори грішили постановною кінохронікою й раніше: саме так, наприклад, знято “радісну зустріч” населенням Львова або Чернівців радянських танків у 1939–1940 роках. Палкі прихильники такого способу роботи – їх, до речі, виявилося чимало – не вважали це гріхом: екран насамперед має впливати на людей, а “організований” кадр робить це найкраще. І взагалі, глядача не цікавить, як саме було знято той чи інший сюжет.
Дискусія, як часто буває, не мала результатів – обидві сторони й далі стояли на своєму та працювали так, як вважали за потрібне. Ті й ті надсилали свої сюжети до Головкінохроніки (підрозділ Комітету в справах кінематографії при Раднаркомі СРСР), а там щораз частіше почали з’являтися ось такі редакторські висновки: “Ці сюжети нічого спільного з фронтовою хронікою не мають. Вони зроблені шляхом грубого, спрощеного інсценування. Тому зміст сюжетів від початку й до кінця позбавлений переконливості та жодного інтересу не становить”. Або: “Корінна помилка оператора в тому, що він замість зйомок дійсних епізодів серед передових частин займається інсценуваннями в тилу… і перетворив весь епізод славного подвигу на погану оперету”. Чи таке: “Невдала, погана, хибна за своїм методом зйомка. Момент узяття в полон вирішений засобами спрощеного інсценування. Не можна працювати таким порочним методом”. І навіть: “Погано знято епізод здавання в полон румунів – це організована «масовка». Погано знято епізод захоплення ДЗОТу. Хибні всі кадри з появою ворожих солдатів із ДЗОТу. За їхнім зовнішнім виглядом (однострої без ременів та поясів) легко виявити, що їх взято в полон раніше”.
Нарешті керівникам кіногалузі це набридло. Тож 8 листопада 1942 року начальник Головкінохроніки Федір Васильченко надіслав усім кіногрупам телеграму з категоричною вимогою припинити інсценування: “Останнім часом низка кінооператорів фронтових кіногруп замість того, щоб знімати справжній бойовий кінорепортаж, захоплюється так званою організацією матеріалу, що здебільшого призводить до грубих інсценувань. […] Пропоную припинити фільмування та надсилання подібних сюжетів негайно, вживши всіх необхідних заходів, щоб кінооператори знімали яскравий та високоякісний кінорепортаж із фронту”.
З іншого боку, іноді буває так, що без додавання “організованого фільмування” репортаж не справляє належного враження. З огляду на це Васильченко дозволив застосовувати “так звану організацію матеріалу”, але “тільки в тому разі, коли вона викликана необхідністю дозйомок до основного фронтового репортажу”.
Заборона забороною, проте деякі хронікери й далі зловживали постановними прийомами. Це нескладно було виявити редакторам Головкінохроніки, адже бійці, командири – не актори, вони не вміють триматися перед камерою.
Наприкінці січня 1943-го очільник Комітету в справах кінематографії при Раднаркомі СРСР Іван Большаков підписав наказ “Про роботу операторів фронтової кінохроніки”. Ті, хто “не забезпечили високої якості фронтового репортажу, показали нездатність освоювати метод документального фільмування військової кінохроніки”, були відраховані з фронтових кіногруп і звільнені з кінохроніки взагалі, ще кілька людей дістали попередження про “необхідність покращення якісних показників роботи”.
Насправді ситуація полягала не в тому, що оператори боялися вийти на передову (таких випадків – одиниці). Причини інсценізацій перебували в іншій площині. По-перше, під час затишшя на фронті елементарно нема чого знімати, натомість хронікери мусять виконувати певний план із метражу. По-друге, кіноначальство всіляко боролося зі “штампами”, що масово кочували з одного сюжету до іншого (командувач схилився над мапою, санітарка перев’язує пораненого тощо), вимагаючи чогось оригінальнішого. По-третє, Політуправління фронтів самі часто-густо просили кінематографістів зафільмувати вже завершену атаку “красиво”, особливо коли йшлося про висунення бійців і командирів на високі державні нагороди.
Але була ще одна причина, мабуть, найголовніша: бажання догодити Сталіну. Він особисто дивився свіжу кінохроніку і, як відомо, любив спостерігати на екрані грандіозні бойові операції (зокрема, масові танкові наступи, які насправді можна було зняти ефектно тільки на тактичних навчаннях десь у тилу). Саме тому Головкінохроніка, попри всі видані нею заборони, боролася не так з інсценуванням, як із примітивним його втіленням.
Наприклад, 8 вересня 1943-го редактори Головкінохроніки переглянули сюжет про “Катюші” (так називалися реактивні системи залпового вогню) і завернули його, оскільки дуже впадало в око, що весь сюжет від початку до кінця є суцільною постановкою.
На інше редактори попросту заплющували очі. Навіть більше: у травні 1944-го, коли знімали другу серію документальної епопеї “Битва за нашу радянську Україну”, начальник редакції фільмів Борис Агапов надіслав керівнику кіногрупи Олексію Лебедєву офіційного листа з вимогою негайно створити для інсценованого фільмування спеціальну бригаду з трьох операторів, директора й керівника. “Наявний матеріал недостатній як за кількістю, так і характером знімання”, – пояснив він. І додав: “Студія через Комітет [у справах кінематографії] погоджує з командуванням фронту можливість масових зйомок у ближньому тилу в умовах, близьких до обставин основних військових операцій битви за Україну. Вважаю, що жодних інших методів для того, щоб озброїти картину епізодами могутніх боїв, немає”.
Наведений випадок – не виняток. Що ближче було до кінця Другої світової війни, то більшою ставала кількість інсценованої хроніки. Що й казати, реальні перемоги явно не дотягували до постановного героїзму на екрані.
