By 
Під час цієї війни росія остаточно й безповоротно руйнує у свідомості українців і суттєвої частини світу цілі пласти мітів, що їх кремлівська пропаганда плекала століттями. Прозрівають навіть ще нещодавні русофіли. Імовірно, що передовсім якраз русофіли, до яких раніше не вдавалося ніяк достукатися. А путіну це вдалося. Щоправда, силою бомбардувань.
Війна чітко показала, що значна частина російської потуги є нічим іншим, як пропагандою. Що росія сильна та перемагає, коли воює проти в десятки, а то й у сотні разів менших і слабших супротивників. А коли розрив у розмірах і озброєнні не є аж таким колосальним, то виявляється, що за патосом та брязканням видніється страх і величезна кількість слабкостей тоталітарного колоса. Було б непогано, якби до багатьох представників західної цивілізації дійшло це якомога швидше, а не тоді, коли бомби почнуть сипатися й на їхні голови. Тож що раніше всі усвідомлять, що за личиною “русского мира” ховається не мітичний могутній левіятан, а убога почвара, уражена хворобами мегаломанії, неадекватної жорстокости, корупції, самодурства, то раніше ці люди почнуть вимагати рішучіше підтримувати Україну в її боротьбі проти агресора.
Війна, а саме завзяття й уміння українських солдатів, з якими вони боронять рідну землю, розвінчала цілу низку мітів про росію та її могутність. Передовсім це стосується тієї групи мітів, що пов’язані безпосередньо з московитським мілітаристським патосом, який викликав жах у цілих поколінь західної цивілізації.
Міт перший: могутня (непереможна) російська армія. Та сама, що начебто друга у світі. Проте виявилося, що вся суть сили кремлівського війська зводиться до двох пунктів: цілковитої байдужости до життя пересічного російського солдата, який відіграє роль гарматного м’яса, і закиданні противника артилерією та бомбами з літаків. Себто нічого нового з часів совка там не вигадали, а всі ці навчання, що їх кремль організовував щороку, були звичайним розкраданням бюджетних грошей. Тому нічого дивного, що ворог, сили якого явно переважали чисельно й у кількості техніки, не зміг нічого протиставити українським військовим, які пройшли вишколи під егідою НАТО, різних міжнародних інструкторів і вітчизняних армійців, що отримали на Донбасі бойовий досвід. Як наслідок – не лише майже зупинення кремлівського наступу, а й відступ путінської армії спершу з Півночі України, а згодом і з острова Зміїного.
Міт другий: “сила русского оружия”. На хвилі ще перших санкцій після анексії Криму та частини Донеччини й Луганщини кремль заходився лякати світ зброєю, що мала перетворити нашу планету на “ядерный пепел”. Проте якщо вся ця новітня суперзброя виявиться такою ж надійною, якою показала себе відпрацьована техніка на полі бою, то її можна не боятися. Численні перехоплені розмови окупантів повняться плачами на тему бронетехніки, що не працює чи постійно ламається. Також можна згадати відео із перших місяців війни, на якому російські військові вантажівки зі спущеними колесами – це також нерідко ставало причиною застрягання у болотах Півночі України. Чи ролики з ракетами, що не розірвалися, влучили в нужник на пляжі замість потрібної цілі чи вразили установку, з якої щойно вилетіли. На противагу цьому можна спостерігати, як вітчизняні “Нептуни” переводять у підводний флот флагманський крейсер “Москва” чи як HIMARS спричиняють салюти, коли потрапляють у склади з амуніцією. Так, у росії боєприпасів ще валом, але це все до того часу, коли Україна отримає більше ракетних комплексів і далекобійних снарядів, що дадуть змогу вражати цілі далеко за межами лінії фронту.
Третій міт: “своих не бросаем”. Тисячі російських трупів, які мерзнуть в українських морозилках, що їх росія не поспішає забирати, а також десятки полонених окупантів, які розповідають, що свої їх залишили після того, як вони дістали поранення, свідчать про те, що ще й як кидають. Зрештою, приклад “Москви” тут чи не найбільш показовий. Виявилося, що своїх не просто кидають, але й соромляться. Поразки й втрати заперечуються, а спроби докопатися до істини перетворюються на історії в дусі Дмитра Шкребця, батька кока з тієї самої “Москви”, який хоче довести, що на крейсері, попри запевнення путіна, таки були строковики.
Іншу велику групу мітів можна умовно зарахувати до числа культурних. Умовно, бо щораз більше виникає запитань щодо того, що можна назвати культурою московії.
Тож четвертий міт: “захист російськомовних”. Як показує історія, російська армія робить якраз навпаки: передовсім знищує російськомовних в Україні. Робить це двома способами: одних вбиває буквально, а в інших, до яких не змогла дотягнутися своїм “славным оружием”, викорінює бажання розмовляти російською. Важливо затямити: якщо досі розмовляєте російською – ви в небезпеці, адже кремль може захотіти захистити вас, скинувши вам на голову багатотонні бомби.
П’ятий міт: важливість для росії культурної спадщини. Керівництву росії та її народові абсолютно байдуже на будь-які пам’ятки, незалежно від того, хто їх створив. Тому кремль значно охочіше діє в дусі “так не доставайся же ты никому”, ніж намагається зберегти хоч щось. На це вказують бомбардування й обстріли сотень пам’яток, що безпосередньо чи опосередковано пов’язані із росією або совком, за яким путін так сильно ностальгує і який цією війною хоче реставрувати. Замість цього він руйнує і знищує його матеріальні сліди в Україні. Себто насправді агресорові цілком байдуже на мову та культуру, які начебто є однією із підстав цієї війни.
Шостий міт: християнськість росіян і їхньої влади. Цей пункт частково перекликається з попереднім, адже росія абсолютно спокійно бомбить церкви московського патріархату із їхніми попами й мирянами, а патріарх кирило дає на все це добро. Нічого дивного, адже фсб-батюшки радо освячують ядерні боєголовки та наставляють військових на геноцид українців.
Есеїст Михаїл Епштейн у своєму недавньому тексті пояснює цей феномен, за якого росіяни водночас вважають себе набожними й творять несусвітні злочини. Їм начебто притаманна шизофренічна роздвоєність, двоєдушність, коли є святе начало та звірине, а поміж ними бракує якраз людського як сполучної ланки. Такий розрив фактично дає змогу бути абсолютними тварюками й водночас вдавати святенництво. Це чудово пояснює, чому справжні християнські цінності такі чужі російській душі, адже їхні військові спокійно можуть накласти купу в церкві, вбити там когось чи зґвалтувати.
Цією огидною війною путін руйнує мітологію, яку московія плекала століттями завдяки пропаганді. Тепер лиш жертви телевізора й західні (та й не тільки) комуністи, що відірвані від реальности, можуть і далі вірити в кремлівські побрехеньки. На жаль, число таких вар’ятів у світі все ще надто велике. Тому кремлю не зашкодило б “захистити” їх, аби трохи прорідити й ці ряди.
