By 
Який фільм спадає на думку, коли йдеться про знахаря? Авжеж, «Знахар» (1982) польського режисера Єжи Гофмана. Дехто, можливо, уточнить: цей фільм – римейк іншого польського «Знахаря» (1937), поставленого Міхалом Вашинським. Натомість мало хто знає, що в Україні зняли фільм про знахаря на десять років раніше.
Ця історія почалася в грудні 1926-го, коли редакторат Всеукраїнського кінофотоуправління (ВУФКУ) затвердив до виробництва сценарій «Жерці темряви». Такою була первісна назва кінострічки.
За інформацією журналу «Кіно» (1926, №12), йшлося про «фільм для села, що викриває темні моменти старого побуту (безглуздість лікування знахарів і т.п.)». Про автора – лаконічно: «сценарій д-ра Стрільчука».
Що ж то за лікар, який пише кіносценарії? І який більше в жодному фільмі не фігурує? Часом, не псевдонім когось із письменників, хто не хотів світитися?
Ні. Микола Бажан у спогадах «Майстер залізної троянди» описує, як 1923 року Михайль Семенко – «наш головний панфутурист» – збирав київську творчу молодь у грецькій кав’ярні при вулиці Костельній. За кавою сварилися, мирилися і потішалися читанням своїх або чужих творів поет Ґео Шкурупій, прозаїк Юрій Яновський, актор Олексій Каплєр, режисер Лазар Френкель та інші. «Приходив, – пише Бажан, – скромний, небалакучий, але видатний у своїй професії лікар Йосип Стрільчук».
Оцей медик і написав трьома роками пізніше сценарій про знахаря. Ідею, схоже, подав влітку чи восени 1926-го Шкурупій, який на той час працював у ВУФКУ. Він став редактором сценарію (за деякими даними – співавтором).
Фільмувати доручили Одеській кінофабриці. Призначили режисером актора курбасівського «Березоля» Павла Долину – це його режисерський дебют. Він запросив досвідченого оператора Йосипа Гудиму. Художником-постановником став видатний митець Василь Кричевський. На головну роль – українського знахаря – затвердили 51-річного Олексія Варламова, який починав акторську кар’єру в Художньому театрі у Костянтина Станіславського.
Оскільки копії фільму в Україні нема – зберігається в Держфільмофонді Росії, – звернімося до сюжету у викладі помічника режисера Миколи Ятченка («Кіно», 1927, №12): «На селі, поверхово зачіпленім культурою в вигляді лікарні й сельбуду, нероздільно панує знахар Гисяр, практикуючи прадідівські поганські методи лікування. Жахливі й огидні в своїй суті».
Приїжджа молода фельдшерка Марина виявляє, що «цілительство» Гисяра калічить людей, а він набиває собі гаманця. Дідусь вирішує позбутися конкурентки. Викрадає в її нареченого ключі від кооперативу, а крадений товар підкидає до хати, де замешкала Марина. У відчаї жінка вкорочує собі віку. З міста приїжджає слідча комісія, викриває Гисяра. Фінал – знахар на лаві підсудних.
Натурні зйомки відбулися в травні-червні 1927-го на Житомирщині – у мальовничій Верхівні, колишньому маєтку графів Ганських, де гостював у нареченої Оноре де Бальзак. Фільмарі прибули потягом, відтак долали «по болоту… в первісні джунглі» (вислів Ятченка) понад 19 кілометрів на численних підводах – люди, техніка, костюми, реквізит.
Селяни зацікавилися зйомками, «дивились, реагували й настирливо лізли під око об’єктива саме тоді, коли не треба було». Прийшов старий Мусій Джура, який рік тому зіграв Тарасового діда у фільмі «Тарас Шевченко». Солідно відрекомендувався «кваліфікованим актором», попросив невеличку роль. «Тримався перед об’єктивом сміливо, слухняно й уміло, з почуттям власної гідності», – запам’ятав Микола Ятченко.
Ще з його вражень: «Три дні підряд на вулиці, де колодки, верховинський драмгурток до десятого поту танцював польки, бився, лускав насіння, співав і гуляв на вимогу немилосердного режісера».
Прем’єра відбулася за пів року – 9 листопада 1927-го. Паузу, вочевидь, спричинили цензурні втручання. Принаймні назву фільму кілька разів змінювали: «Чортополох», «Тьма», нарешті «Темрява».
«Це не та агітка, що своїм художнім необробленням справляє негативне враження, – похвалив рецензент щомісячника «Сільський театр» (1928, №1). – Це справжній художній фільм, що його варто подивитися і міському мешканцеві».
Рецензент слушно припустив, що первісно сценарій «мав санітарно-агітаційну мету, але режисер трохи відійшов від задуму сценариста і показав побутову сторінку сучасного села… В одній картині стільки негативних моментів, що їх, мабуть, було б вистачило ще й на другу картину». Чи не тому викручувала руки цензура?
Фільм пройшов у прокаті, про нього забули. А за десять років відомий польський письменник Тадеуш Доленга-Мостович написав кіносценарій «Знахар». Оскільки кіностудії його відкинули, автор переробив сценарій у однойменний роман і видав 1937-го у варшавському видавництві «Rój».
Звісно, письменник розповів іншу історію. Але – випадково чи ні – вона має дещо спільне з одеським фільмом. Відомий професор через жорстоке побиття бандитами втрачає пам’ять, забуває своє прізвище, біографію. Різними шляхами сіромаха опиняється в селі, де знаходить притулок в українській (!) сім’ї. Відчувши здібності лікувати людей, стає знахарем. Люди його люблять і поважають. Місцевий доктор намагається усунути непрошеного конкурента. В результаті його інтриг знахар сідає на лаву підсудних. Під час судилища до нього повертається пам’ять, а суд визнає його невинним.
Отже, основних відмінностей три: польський знахар – персонаж позитивний, двобій знахаря і медика ініціює лікар, все закінчується хеппі-ендом.
Звісно, є спокуса вважати, що письменник скористався українським сюжетом, «упакувавши» його всередину ширшої історії. Проте нема підстав стверджувати, що він справді бачив (або принаймні міг бачити) «Темряву».
З іншого боку, під враженням чого Доленга-Мостович первісно виклав цю історію саме для кіно? І чому примістив героя саме в українську сім’ю? Негаданий збіг чи своєрідний реверанс першоджерелу?
Хай там як, українські кінематографісти випередили польських. Про це, на жаль, не знали понад 40 мільйонів радянських глядачів, коли 1983-го захоплено дивилися дубльованого російською мовою «Знахаря» Єжи Гофмана.
