Як українці здолали «останню людину»

Як українці здолали «останню людину»

В період Різдвяних свят християни думають про народження сина Божого як спасителя роду людського. Однак в те, що людство вдасться врятувати, здається, вірить щораз менше людей. Радше йому пророкують неминучу погибель чи то внаслідок безпощадних ядерних воєн, чи то в результаті нестерпних кліматичних змін, чи то ще через якісь катаклізми – земного або й позаземного походження – котрі зроблять планету Земля непридатною для життя людини в ту мить, коли ще не буде освоєно космос. Зрештою, питання «кінця світу» хвилювало людей, мабуть, завжди. Багатьох непокоїть і зараз. Правда, ніхто не знає, коли і як це станеться, але декого цікавить більше питання – при кому це відбудеться, тобто якими будуть ті останні люди, що побачать кінець світу?

У наших сучасників тема «останньої людини» асоціюється передусім з німецьким філософом Фрідріхом Ніцше, котрий ще 140 років тому у своїй легендарній книзі «Так говорив Заратустра» написав, зокрема таке: «Земля стала маленькою і на ній роїться остання людина, котра все робить таким же нікчемним, як і вона сама. Її рід незнищенний, як земляні блохи: остання людина живе довше за всіх». Та після цього людство пережило дві світові війни, бачило наслідки вибухів атомних бомб і аварій на атомних електростанціях. Все це змінило людей, а також внесло корективи в образ «останньої людини».

За цей час і Глобальний Південь скинув з себе колоніальне ярмо та утворив численні незалежні держава, котрим нові уряди відразу ж накинули й нові ярма у постаті авторитаризму, релігійного фанатизму, корупції тощо. Натомість цивілізований Захід, базуючись на демократичних політичних системах і законах вільного ринку, стрімко розвивався – ставав щораз безпечнішим, багатшим, зручнішим для життя. Західні суспільства з полегшенням зустріли зміну статусу – із цивілізаційно місіонерських на споживацькі. Відомий американський філософ та політолог зі старшого покоління Френсіс Фукуяма у своїй популярній і, як виявилося з часом, суперечливій книзі «Кінець історії й остання людина» (1992 р.) висловив думку, що: «Якщо ліберальна демократія ефективно очистить життя від мегалотимії і замінить її раціональним споживанням, то ми станемо останніми людьми». Мовляв, якщо в людини є все, то в неї вже немає потреби й змінюватись.

Та ось минає ще майже  три десятиліття і вже повним паром йдуть розмови про крах ліберальної демократії й глобалізму, про пост-капіталізм і технофеодалізм і т.д., і т.п. Світ боїться глобального потепління, оговтується від пандемії коронавірусу, остерігається домінації непідконтрольного «штучного розуму», та й загалом – не знає чого очікувати від «нового світового ладу», що насувається. Тому молодші від Фукуями філософи вважають, що з’ява останньої людини не обов’язково має бути пов’язана з ліберальною демократією. Сучасне суспільство вони вже окреслюють як «паліативне», яке по-суті є «суспільством виживання».

Німецький філософ корейського походження Бьон-Чхол Хань у виданому в 2020 році есе «Паліативне суспільство» говорить про те, що остання людина є швидше типовим явищем сучасності. Яким саме? «Остання людина не є захисником ліберальної демократії. Зручність і задоволення становлять для неї значно суттєвішу цінність, ніж свобода. […] Вона не віддає перевагу саме ліберальній системі. Бо без проблем домовляється і з тоталітарним режимом». І ще він твердить, що героїзм скрізь поступається гедонізмові – «паліативне суспільство ХХІ століття відкидає будь-який героїчний етос».

Що ж, це звучало дуже переконливо…аж поки не почалася повномасштабна російсько-українська війна. Війна, в якій українці, до несподіванки і здивування всього світу, проявили таку мужність і впертість, що це стало достатнім аргументом навіть для прагматичного Заходу, аби допомогти їм зі зброєю, грішми і політичною підтримкою. Українські мужчини й жінки, котрі покинули прибуткові бізнеси, успішні кар’єри, можливість виїхати на Захід чи залишитися там, взяли в руки зброю, щоб захищати свою державу, свободу і гідність. Мільйони цивільних українців терпляче зносять руйнування їхньої «зони комфорту» ворожими ракетами, дронами, бомбами і ще й при цьому завзято підтримують свою армію волонтерством чи фінансовими пожертвами. 

Виходить, що таким чином українцям вдалося зруйнувати черговий створений філософами образ «останньої людини». Не тільки авторитарні режими й демократичні уряди, але й обивателі з «паліативних суспільств виживання» побачили, що українці зовсім не відмовились від «героїчного етосу». Що їх не здолав гедонізм і не змусив домовлятися з тоталітарними режимами, що свобода для них є важливішою від зручностей і приємностей. 

Все ще невідомо, як і коли завершиться війна. Ще більшою загадкою є те, що буде потім – з Україною й Росією, зі США і Китаєм, зі світом загалом. Але вже зараз, мабуть, не одному філософі – з кафедри чи й з народу – приходить на думку, що «кінець світу» міг би виглядати значно привабливішим, якби остання людина була такою ж, як ці навіжені і неймовірні українці.  

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.