Як Ялтинська кінофабрика була українською в Росії

Як Ялтинська кінофабрика була українською в Росії
Чи звертали ви увагу на такий парадоксальний факт: в 1920-ті роки Ялтинська кінофабрика підпорядковувалася Україні, хоча Крим тоді перебував у складі Росії? Так, вона мала офіційний статус  Другої держкінофабрики ВУФКУ. А ВУФКУ – це Всеукраїнське фотокіноуправління, відповідник сучасного Держкіно України.

Ця заплутана історія почалася в березні 1922-го. У розпорядження щойно створеного ВУФКУ потрапили знімальні майданчики в Одесі та Києві – націоналізовані приватні кіностудії. Потужності їхні були невеликі, тож фотокіноуправління зацікавилося розташованими в Ялті колишніми ательє Йосифа Єрмольєва й Олександра Ханжонкова. 13 травня того ж року уклали з Кримнаркомосом (Кримським народним комісаріатом освіти) договір оренди до 31 грудня 1925-го.

Окрім того, фотокіноуправління дістало монополію на кінопрокат у Криму. Тобто російські фільми могли потрапити на кримські екрани тільки тоді, коли їх закупить Україна. ВУФКУ мало відраховувати на користь Кримнаркомосу 10% валового прибутку з виробництва і 15% від прокату.

Орендовані павільйони об’єднали у “2-гу Держкінофабрику ВУФКУ” – її офіційне відкриття відбулося 13 вересня 1922-го. Директором призначили голову Київського окружного кінофотокомітету Георгія Тасіна. Коли із Москви на лікування приїхав досвідчений кінорежисер Володимир Гардін, Тасін запропонував йому поставити кілька стрічок. Той встиг до кінця року зробити два фільми – “Остання ставка містера Енніока” і “Привид блукає Європою”. Наступного року на кінофабриці працювали, крім Гардіна, режисери Микола Салтиков, Ольга Преображенська та інші.

Але 1923-го Кримнаркомос розірвав контракт – отримав вигіднішу пропозицію. Новим орендарем стало приватне московське кінотовариство “Єлін, Задорожний і Ко”, яке анонсувало грандіозні плани зйомок у Криму. Навіть розпочало виробництво трьох фільмів. Але за пів року фірма лопнула: Задорожного заслали до Сибіру, а доля Єліна невідома.

Російські державні структури – “Совкино”, “Госкинопром”, “Пролеткино” – не зацікавилися Ялтинською кінофабрикою. Кримнаркомос повернувся до співпраці з ВУФКУ. 9 жовтня 1924-го уклали угоду на новий трирічний термін. Тепер фотокіноуправління орендувало лише один павільйон – колишній Єрмольєвський, і зобов’язалося протягом трьох років інвестувати 75 тисяч рублів. Кожен п’ятий фільм мав бути кримської тематики.

Наприкінці 1924-го зі столичного Харкова надіслали нового директора кінофабрики – Соломона Ореловича, колишнього працівника ДПУ УРСР. Чоловік виявився здібним організатором: відремонтував знімальний павільйон, облаштував кінолабораторію, шпалерно-драпірувальну майстерню та гримерки, встановив додатковий сушильний барабан тощо.

Влітку 1925-го на кінофабриці закипіла робота. Українська періодика зарясніла репортажами з ялтинських знімальних майданчиків. “Не дивує вже, – зазначав відомий репортер Михайло Чаров, – коли через паркан павільйону ВУФКУ ви серед білого дня побачите аристократичний бал із леді, джентльменами і фокстротом, коли за три версти од Ялти, у горах, ви бачите корніловців, що марширують у похідній формі, коли повз вас офіцерський загін веде на розстріл змучених, замордованих контррозвідкою робітників. Вдивіться, і за ними ви побачите неминучого кінооператора, що шалено крутить ручкою апарату”.

Після того, як Ореловича перемістили до Одеси – він очолив найбільшу в Україні кінофабрику, – директором Ялтинської студії знову став Георгій Тасін. У 1926-му фабрика випустила п’ять фільмів, а в 1927-му – десять.

Можливо, колектив фільмував би більше, якби не певні обмеження: лише один критий павільйон, жорсткий ліміт електрики, майже всі зйомки відбуваються просто неба на території фабрики й залежать від погоди.

На цей час ВУФКУ повним ходом будувало Київську кінофабрику, одну з найбільших у Європі. Потреба в незначних ялтинських потужностях зменшувалася. А 12 вересня 1927 року в Криму стався землетрус. Ялтинська кінофабрика дуже постраждала – були зруйновані корпуси цехів, лабораторії, монтажні, адміністративний корпус. Відновлення її діяльності потребувало значних коштів. ВУФКУ не бачило сенсу в подальшому інвестуванні: 12 жовтня 1927-го почалися зйомки першого фільму нової Київської кінофабрики.

Тоді ж таки, у жовтні, завершився термін трирічної оренди. Фотокіноуправління заявило Кримнаркомосу, що не буде надалі винаймати кінофабрику. Кримчан це влаштовувало, адже вони обмірковували розвиток власного Кримкіно. Але, зваживши, від цієї ідеї відмовилися. По-перше, на території півострова власні фільми неможливо окупити. По-друге, після припинення оренди українці заберуть свою апаратуру і працівників, а кошторис стартапу захмарний.

Тому Кримнаркомос запропонував ВУФКУ продовжити угоду оренди на 12 років. Але фотокіноуправління не погодилося й почало вивозити техніку і працівників на Одеську кінофабрику. У Сімферополі запанікували і звернулися до ЦК КП(б)У з проханням вплинути на керівництво української кіногалузі.

ЦК надіслав до ВУФКУ запит про ситуацію. Розлога відповідь містила кілька об’єктивних пояснень: віддаленість Ялтинської кінофабрики від культурних центрів, через що режисери не погоджуються там працювати, застаріла техніка, брак на півострові підприємств і великих майданів, тому фільми революційної тематики доведеться знімати поза Кримом, збільшуючи вартість стрічки. Нарешті, відсутність у фотокіноуправління грошей на відновлення цієї виробничої одиниці, адже всі фінансові ресурси вкладені в будівництво Київської кінофабрики.

Але два аргументи викликають подив – вони свідчать про те, що ВУФКУ просто шукало будь-які пояснення, аби позбутися Ялтинської кінофабрики. Перше: вона нерентабельна, оскільки впродовж трьох років там зроблено лише дві стрічки – “Алім” і “Боротьба велетнів”. Насправді було випущено п’ятнадцять фільмів. Друге: у ВУФКУ нема сценаріїв, які потребують зйомок у кримських ландшафтах. Сценарії можна замовити, було би бажання. Але бажання не було…

Протягом двох наступних років Ялтинська кінофабрика стояла покинута. Лише 1930-го її включив до свого складу російський трест “Востоккино”. Ймовірно, з фінансового боку ВУФКУ діяло раціонально. Але з сьогоднішньої перспективи втратити монополію на кінопрокат у Криму (в часи, коли роль ТВ фактично відігравало кіно!) було помилкою. На півострів прийшли російські фільми.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *