Як захистити суверенне буття?

Як захистити суверенне буття?

За кілька останніх тижнів, мабуть, не один з нас почув чи озвучив фразу: «Уже ніхто нікуди не їде». Так, кордони закриті, транспортні сполучення суттєво обмежені, пріоритетними стали навіть прогулянки недалеко від дому. Віддаляється все більше тільки курс гривні, який ми проводжаємо тужними поглядами. А що вже й казати про бізнесменів, яким в потилицю дихає банкротство. Безсиле спостерігання за всім цим викликає у нас не стільки страх, скільки тривожну невпевненість у завтрашньому дні. Для народжених при Україні – це, здається, вперше.

Хто в дорослому віці застав останні роки Радянського Союзу, той має й інший, цілком протилежний досвід. Щось типу необмеженої свободи. Людина в якийсь момент відчула себе незалежною від держави, яка вже нічого не забезпечувала і не гарантувала, та звільненою від моральних та ідеологічних зобов’язань перед «партією і народом». Можна було нарешті їхати закордон; нелегально заробляти і безкарно грабувати; радикально міняти заняття і стиль життя.

Свободи було стільки, що зашорений радянський громадянин часто не знав, що з собою робити. Тоді теж розвинулась в суспільстві ця тривожна непевність, але вона все ж пульсувала в широкому діапазоні від загрози тотальної життєвої поразки (стати бомжем чи й загинути) до можливості неймовірного успіху (розбагатіти чи й виїхати на «пмж» в омріяну капіталістичну країну). Тепер цей діапазон значно вужчий і, здається, без рожевих кольорів у спектрі.

Нинішня тривожна непевність є наслідком не стільки зовнішніх заборон, скільки внутрішніх сумнівів. Не можемо, як щороку, податись закордон – ну що ж, у нашій країні теж є гарні міста, море і гори. Можна туди поїхати власним автомобілем, понюхати крізь маску карпатські квіти чи подихати морським повітрям. Але ж, не дай Бог, у цей час загострять правила карантину чи пропаде пальне на АЗС – як тоді? Можна б теж поїхати просто десь у село, втекти від цієї міської істерики і панічних настроїв, послухати щебету пташок, мукання корівок, дзижчання джмелів. Але ж, чимало наших селян вже побували на заробітках у Європі, при цьому так і не навчилися мити руки – хтозна, чи там безпечніше? Врешті-решт можна б зустрітися в домашніх умовах зі старими друзями, з якими так рідко бачимося – вони всі цивілізовані люди, сумління громадяни, дотримуються правил гігієни. Але ж з іншого боку вони тажож люди мобільні і комунікативні, весь час у справах – бозна, де вони шастали і з ким «ручкалися» упродовж останніх тижнів?

Внутрішній діалог є значно драматичнішим, ніж «задушевні» чи довірливі розмови з тими ж друзями й близькими – від нього не втечеш, як від компанії, його не вимкнеш, як комп’ютер чи телевізор. Вже багато десятиліть тому французький письменник і мислитель Жорж Батай писав: «В людині є втома, страх буття, які перетворюють життя в удавання: людина боїться самої себе». Я б додав, виходячи з контексту цієї розмови – «самої себе» завтрашньої.

Що нам принесе нова реальність: життя на межі бідності; остаточне зниження соціального статусу, обмеження громадянських свобод, тотальний контроль з боку держави (транснаціональних корпорацій, міжнародних структур, наддержавних союзів)?  Чи навпаки: «штучний інтелект» на службі в людини, що убезпечить її від різних лих, типу епідемій; зменшення споживання, а відтак і виробництва, що розвантажить планету і вона знову стане «зеленою»; ширша автономність особи – робота з дому, дистанційне навчання, обслуговування за посередництвом інтернету – e-шопінґ, e-гроші, e-розваги, e-туризм?

Зрештою, це одне одному не перешкоджає. Гадаю, що багатьом людям (якщо й не більшості) такій modus vivendi цілком навіть пасував би. Це ж зручно: уникати безпосереднього зіткнення з бандитами чи шахраями, ідіотами чи хамами, девіантами чи релігійними фанатиками, націоналістами чи комуністами, не кажучи вже про інших рознощиків вірусів та бацил. Якщо ж є потреба кудись вийти чи поїхати, то тільки за погодженням з відповідними структурами і у місця безпечні та стерильні. Стабільність, безпека, задоволення базових потреб. Хіба ж не про таке життя ми всі мріємо?

То звідки ж ці страхи, чому не розслабитися і не втішатися вимушеною незайнятістю до моменту, аж поки не закінчиться ця пандемічна параноя? На це в Батая теж є відповідь: «Правду кажучи, цей стан щасливої незанятості з людської точки зору є неосяжним. Людська природа як така не може відкинути турботу про майбутнє: стан, коли майбутнє нам байдуже, знаходиться вище або нижче від людини». І ще: «Наш розум взагалі втомлений проблемами, які вимагають негайного вирішення, але їх суть стає зрозумілою якраз тоді, коли спішити нікуди. Ми завжди (майже завжди) намагаємось діяти з користю; це забирає у нас існування».

Ну, власне – це і є ключове питання: в чому ми бачимо сенс життя, яким призначенням наділяємо наше існування, за якими критеріями визначаємо реальність нашого буття? Не зовнішній стан і функціонування нашої особи, а внутрішнє тривання і розвиток нашої особистості. Адже те перше призначене лиш служити тому другому, хіба ні? Звідси й головна проблема, причина для неспокою – як захистити те друге, тобто своє суверенне буття, в умовах коли те перше, тобто соціальне життя зазнає брутальної атаки? Як бути щасливим і світі, повному нещасть?

Людська особа як «соціальна тварина» критеріями щастя вважає безпеку, ситість і насолоду. Для людської особистості щастям є досконале суверенне буття. Це категорія з лексикону мудреців і мислителів, під різними іменами вона існує уже кілька тисячоліть. Індійські мудреці вважали, що: «Той, хто байдужий і думаючий, зазнає щастя». У ХХ столітті цю думку взяв на озброєння згаданий вже двічі Жорж Батай. «Врешті-решт мова йде про просвітління і забуття, про спокій і бурхливу радість, про безмежну свободу, про благодать байдужості» – писав він.

Зараз ХХІ століття: зовсім нові обставини – зокрема, байдужість (до загроз епідемії, до вимог карантину) оголошено злочином, за який каратимуть штрафами або й ув’язненням.

Але нові обставини не відмінили старих викликів. А це означає, що тепер вже і перед нами стоїть завдання захистити своє суверенне буття. Як досягти стану «благодаті байдужості» в час світових епідемій – і вірусів, і паніки, і страху? Це і є питанням нашого часу. І ніяке миття рук тут не допоможе.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *