Якщо вірити Васі Лопотухіну

“Якщо вірити Лопотухіну…” — радянський художній фільм 1983 року режисера Михайла Козакова (він зняв ще одну дивну картину — “Покровські ворота”). У ньому йдеться про незвичайні події, що відбулися в школі після того, як Вася Лопотухін запізнився на урок математики через зустріч з інопланетянами. Іменем Васі Лопотухіна підписував роботи чоловік, якого ми знаємо як Олександра-Соломона-Саню Шайкіна. Він жив у Львові (або в Жовкві) і малював картини. Виставку його робіт відкрили нещодавно в галереї “Діоген” у Львові, і вона нагадала про оцю загадкову радянську людину.

Хтось може запитати: чому ми цікавимося радянськими людьми? Це ж імперський конструкт, який мав замінити національні ідентичності. Влада СРСР (та й радянської України також) вірила, що за певних умов нації зникнуть, а на їхнє місце прийде нова історична формація — радянська людина, яка буде універсальною і знатиме, що її покликання — перетворювати світ на спільноту небайдужих борців за перемогу соціалізму. На початку 1970-х партійні діячі стверджували, що радянська людина вже з’явилася, а на початку 1990-х дослідження українських учених показували, що в певних регіонах країни громадяни ідентифікували себе більше як людей радянських, ніж як українців чи росіян.

Однією з особливостей радянських людей було те, що вони любили неймовірні історії, хоча офіційна ідеологія постійно наголошувала на об’єктивному чи навіть науковому, марксистському світобаченні. У лютому 1973 року в ефірі Центрального телебачення СРСР з’явилася програма “Очевидне — неймовірне”, у якій доктор наук Сергій Капиця розповідав різні фантастичні історії зі світу науки. І хоча метою програми було популяризувати наукові відкриття, там часто показували феномени зі світу “неймовірного”. У 1982 році в СРСР при Академії наук було створено Департамент теоретичних проблем, який офіційно вивчав наслідки масштабних вибухів, але на практиці — інопланетян. Так, учені вивчали НЛО та парапсихологію, досліджували давньоіндійські веди й намагалися науково обґрунтувати такі феномени, як гіпноз і навіювання на відстані. У цьому відділі працював професор Едуард Годік, який писав про екстрасенсів із погляду фізики та вивчав біополе.

У 1984 році, після появи фільму про пригоди Лопотухіна (хоча дехто каже, що кіно з’явилося на телебаченні в 1984-му, а не в 1983 році), творче об’єднання “Екран” випустило мультик про барабашку, домовика, тобто про духа. Ця історія, яку в 1973 році написала, а в 1977-му видала Тетяна Олександрова, вплинула на покоління людей великої соціалістичної імперії. (До речі, фільм про школяра, що побачив інопланетян, теж має літературне підґрунтя: в 1980 році Олександр Хмелик видав твір “А все-таки вона крутиться?.. або Гуманоїд у небі мчить”, що став основою театральної вистави та сценарію кінокартини).

У жовтні 1988-го соціалістична газета “Труд” цілком серйозно обговорювала проблеми полтергейстів у радянських гуртожитках, а в 1989 році команда вчених програми “Очевидне — неймовірне” вивчала “барабашок” у Казахстані, зробивши про це цілу телепрограму. Апофеозом маразму став сюжет на головному новинному каналі СРСР у програмі “Время” про НЛО у Воронежі, яке приїхали вивчати вчені з Академії наук. До речі, це були фізики з Департаменту теоретичних проблем, який заснували в 1982 році, які вони мали вивчати фізику великих вибухів. Саме тоді, в 1988–1989-му, вінницький лікар Анатолій Кашпіровський проводив експерименти над дітьми на українському телебаченні, називаючи гіпноз новим способом анестезії й лікуючи енурез. Згодом журналіст Аллан Чумак, якого добре знав і просував володар українських дум Дмитро Гордон, навчить радянських людей заряджати воду від екрана телевізора.

Люблю 1980-ті за увесь цей маразм, чи то ба сюрреалізм… Любов до духів та інопланетян, парапсихологів і гіпнозу свідчить, що 1980-ті були дуже цікавим періодом у житті радянських людей, особливо таких людей, як Олександр-Соломон Шайкін. Він ніби був і радянською людиною (усе-таки підписує твори як Лопотухін і пише російською), і маргіналом одночасно, бо малює наркотики, образи, які не вписуються в радянський канон, але відображають пізньорадянську дійсність.

У Майка Науменка, відомої “зірки” радянського року, є чудова пісня “Солодка N”. Її сюжет показує буденний шлях типового радянського творчого інтелігента 1980-х: прокинувся вдягнутим у комірчині, чекав, коли прийде дівчина, а вона десь шлялася цілу ніч. Якось із горем навпіл він помився, але голитися не став. Пішов вештатися в місто, де зустрів чоловіка, з яким вони взяли кілька пляшок вина й пішли в “дивні гості”. У цій пісні є чудові слова: “Там усі сиділи за одним столом, там пили портвейн, там грали в кості й називали один одного гівном”. Гарний образ, така собі уявна тусовка 1980-х у квартирі доктора Олександра Корольова в центрі Львова, куди прийшов Кузя Гадюкін (Сергій Кузьмінський), який думає, де його дівчина. “І хтось, як завжди, ніс ідіотизм про тарілки. І хтось, як завжди, проповідував дзен. А я сидів і думав: «Цікаво, де і з ким ти провела цю ніч, моя солодка N?»” — це з пісні Майка Науменка.

Хтось говорив дурню про літаючі тарілки — а хтось проповідував дзен. Гадаю, таких тусовок було багато у Львові, коли творив Шайкін, і, напевно, на таких зустрічах теревенили про йогу, гриби, інопланетян, траву й мистецтво. Ну не про надої молока їм треба було говорити, правда? На картинах львів’янина Шайкіна-Лопотухіна ми бачимо макабричний світ, де змішується реальність та уява 1980-х: тут і жінки, і химерні тварини, і гриби, і страшні заводи, і магічні міста, і сюрреалістичні пейзажі. Вася Лопотухін, або ж Олександр Шайкін, любить писати на картинах. Його твори нагадують лубок, фольклорні чи базарні образки та ікони: тут текстові історії переплітаються із макабричною візуальністю. Він ніби дивиться на реальний світ, а бачить епос, він живе в нелінійному часі й поєднує дивні реальності. Експертиза фахівців зі Львівської картинної галереї навіть показала, що в автора могло бути своєрідне розщеплення: він ніби є й аматором, і професіоналом одночасно.

Вася Лопотухін, образ якого приміряв на себе львівський художник, показує, що для нього не було місця в радянській дійсності. Шайкін-Лопотухін своїми картинами розповідає нам історії про неординарні події, які відбулися у Львові після того, як художник “запізнився”, бо зустрівся з інопланетянами. У фільмі на репліку шкільного сантехніка, який ніби дорікає: “Якщо ці нещасні тарілки справді літають, то навіщо ж ти Васькові двійку поставив?!” — директор дає вичерпний аргумент: “Адже якщо кожен буде кричати на всю школу про те, що він побачив, — так до чого завгодно можна дійти!” Бо радянські люди могли бачити щось невидиме, але не могли про це говорити.