By Щоб зрозуміти, як українські націоналісти (а цей термін, нагадаю, коректно застосовувати виключно до радикальної політичної течії, учасники якої діяли в межах деяких районів сучасних західних областей України) планували реалізувати свою програму, варто згадати обставини, у яких вони діяли, про що ширше йшлося в попередній статті.
Отже, катастрофічні наслідки Першої світової війни, кінець європейського політичного, економічного та соціального устрою, що панував упродовж тисячоліття, криваві, звірячі комуністичні повстання в низці європейських країн, руйнівна пандемія грипу та загальна економічна криза спричинили масові есхатологічні настрої, судомні пошуки мільйонами людей відповіді на питання: як вижити та хто винен у тому, що сталося?
А відповіді були такими: в усьому (або майже в усьому) винні насамперед євреї, інородці, національні меншини та комуністи (але не тільки вони); аби повернутися до “нормального”, тобто довоєнного способу життя, аби подолати бодай економічні наслідки повоєнних катастроф, необхідно “навести порядок”, тобто ліквідувати новонароджені парламентські режими, для чого потрібна “тверда рука” в особі національного лідера. Для відновлення правопорядку, забезпечення прав приватних власників, подолання повоєнної розрухи, недопущення нового конфлікту в Європі населення абсолютної більшості європейських країн погодилося на тимчасове або постійне обмеження політичних, громадянських прав та свобод.
У цьому сенсі східногалицький український націоналістичний рух на польських теренах (на Волині його проявів майже не було) від німецького, угорського, італійського, хорватського, румунського, польського та всіх інших нічим особливим не відрізнявся. Єдина відмінність – радикально антипольська спрямованість незначної, але дуже гучної його частини.
Причини такої відчуженості, прихованої та відкритої ворожнечі зрозумілі. Це радикальна реакція на порушення прав українського населення, які Польща урочисто обіцяла забезпечити, отримуючи згоду Франції та Великої Британії на включення Східної Галичини до складу II Республіки.
Тогочасна польська політика, ставлення частини польського населення до частини українського – чим би воно не пояснювалося – не належить до найбільш світлих сторінок польської національної історії. Немає сенсу сьогодні встановлювати, хто винен у збільшенні прірви між двома національними та релігійними спільнотами. З’ясувати стосунки неможливо, їх можна тільки прийняти, а прийнявши – жити далі.
До того ж відчуження між галичанами українського та польського походження ніколи не набувало таких гострих форм, як, наприклад, “холодна” або “гаряча” громадянська війна між поляками різних політичних уподобань, між поляками та німцями, між поляками та євреями. Як влучно висловився один із сучасників, лінія “фронту” між українцями та поляками в ті часи проходила просто посеред подружнього ліжка, точніше посеред 200000 подружніх ліжок – стільки тоді було змішаних польсько-українських шлюбів.
Є лише два варіанти вирішення будь-яких проблем: пристосуватися до реалій, намагаючись трансформувати їх у “потрібному” напрямі еволюційними, ненасильницькими, правовими способами, або спробувати “зламати” їх, вдаючись, зокрема, до терористичних методів. Українське населення ІІ Речі Посполитої здебільшого пішло першим шляхом, який “твердою” рукою прокладав Митрополит Андрей Шептицький[1].
Другий варіант такий. 3 лютого 1929 р. 27 осіб, здебільшого – члени Української Військової Організації, колишні піддані та вояки Австро-Угорської імперії, створили політичну “парасольку” для УВО у формі Організації Українських Націоналістів. Тоді УВО діяла за фінансового, організаційного, політичного, розвідувального та контррозвідувального сприяння та забезпечення офіційної влади Литовської Республіки. До 1926 р. Литва перебувала в стані війни з Польщею, а УВО було її інструментом у цьому протистоянні. Дипломатичні стосунки між державами було встановлено лише 1936 р.
Вождь ОУН Є. Коновалець був громадянином Литви, а Ріко Ярий, друга особа ПУН, яка відала всіма організаційними та фінансовими питаннями, – громадянином Німеччини (а також агентом не встановленої до цього часу спецслужби європейських країн). Головний офіс ОУН на чолі з А. Мельником та весь склад ПУН перебували в Римі – під опікою відповідних італійських інституцій.
Саме установчий з’їзд ОУН визначив, що єдине вирішення всіх проблем українців, які мешкали тоді в СРСР/УРСР, Польщі, Угорщині, Чехословаччині, Румунії, – створення Української Самостійної Соборної Держави (УССД). Однак спершу теоретики ОУН мали з’ясувати, що це таке. Бачення держави було викладено у 26 ґрунтовних проектах документів – від “Нарису проектів Основних законів (Конституції) Української Держави” до “Проекту закону про кооперативні товариства”. Створила їх спеціальна партійна комісія, що формально діяла при Українському національному об’єднанні в Німеччині.
Станом “на 1939 р. пануючою [у середовищі ОУН – Д. Я.] була доктрина “націократичної” держави з авторитарним політичним режимом: винятковою роллю ОУН в суспільстві, запереченням загальних виборів та суспільної рівності людей”. ОУН пропонувала “президентську форму правління з елементами одноосібної диктатури”, яка “з певними застереженнями наближалася до конституційної монархії”, але “основна увага приділялася проблемі політичного режиму, а питання конкретної форми правління не було принциповим”.
Водночас партійці постійно хитались “від президентської форми до парламентської і навпаки”, але “спостерігається також синтез ідей народного суверенітету, тобто встановлення громадянами форм і компетенцій державної влади та авторитарних принципів її реалізації[2]”.
Як це все імплементувати в політичну реальність 20-30-х рр.? Ніяк. Створення УССД було неможливе без повалення влади більшовиків, для якого необхідні були зовнішні чинники. Однак у світі не існувало жодного зовнішнього чинника, зацікавленого в створенні незалежної України.
Через 12 років після установчого з’їзду ОУН один із її провідних теоретиків З. Книш констатував: “[Провід ОУН] після довгих дискусій, після розважання всіх “за” і “проти” дійшов до переконання, що Німеччині вистаче настільки сил, щоб розбити мілітарно Совєтський Союз. Це мусимо взяти за вихідну точку до дальших міркувань”. Так вони і зробили.
Далі буде…
[1] Докладніше: Зайцев О., Беген О., Стефанів В. Націоналізм і релігія: Греко-Католицька Церква та український націоналістичний рух у Галичині (1920—1930–ті роки)/За заг. ред. О. Зайцева. Львів: Вид-во Українського католицького університету, 2011
[2] Рибак А. І. Концепція Української Держави в ідеології ОУН (1939-й — 1950-ті роки): Автореф. дис. канд. політ. наук.- Київ, 2007.- С. 9, 15
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
