Яким жанром кіно означити сьогодення?

Яким жанром кіно означити сьогодення?
Майже одночасно із народженням кінематографу постало питання про те, чи має цей новий вид мистецтва бути схожим на життя. Теоретики та практики кіно ламали списи в суперечках. Дехто слушно зауважував: кіно не так подібне до життя, як здатне його фільмувати і водночас створювати свою, особливу реальність. Кіно може рефлексувати на реальних темах та відтворювати на екрані події, яких не було, але які могли б статися в житті.

Класик світового кіно, режисер Альфред Гічкок якось сказав: “Кіно – це життя, із якого вирізали всі нудні сцени”. Коли так званим простим глядачам подобається стрічка, вони називають її життєвою або ж виносять вердикт: “Ну, просто як у житті!”. Коли ж фільм не надто подобається – вони крутять носами і твердять: “Це все вигадки! У житті такого не буває!”.

Нині, через 135 років від першого кіносеансу братів Люм’єрів, все частіше здається, що це життя наслідує кіно, а не навпаки. Наприклад, траплялось, що грабіжники банків, натхнені фантазіями сценаристів, копали тунелі чи послуговувалися іншими ідеями кримінального жанру. Популярними в народі стають і різноманітні кінообрази чи деталі костюмів, як-от маски зі стрічок “V означає вендета” (2005) братів Вачовські чи “Крик” (1996-2011) (інспірована картиною Едварда Мунка).

Українці не лише не відстали від світових тенденцій, а й, можна сказати, розпочали новий тренд, віддавши на минулих президентських виборах голоси за телевізійного героя, а на парламентських – за партію із назвою телесеріалу. Деякі публічні інтелектуали скрушно хитали головами й казали, що тепер ми стали не просто глядачами, а мимоволі – дійовими особами. Останнім часом наше “телешоу” почало поступово змінювати свій жанр, втрачаючи питомі риси комедії.

Можливо, нещодавні події у Луцьку варто вважати певною віхою таких змін. 21 липня терорист із просто таки кінематографічним фейсбучним нікнеймом “Плохий” захопив автобус із заручниками в центрі Луцька. Він домігся телефонної розмови із президентом та висунув вимогу, аби гарант порадив громадянам подивитися фільм “Земляни”.

Поведінка терориста та його дивні вимоги, а також (не)адекватність дій силових структур наштовхнули громадськість на думку, що вся ця історія була постановкою. Унаслідок подій у Луцьку ніхто не постраждав, водночас у стрічки “Земляни” різко зросла кількість переглядів та завантажень. Звичайно, офіційні особи з усіх сил відбивалися від гострих запитань журналістів та доводили, що операція із затримання “луцького терориста” пройшла надзвичайно успішною.

23-го липня, через два дні після захоплення заручників у Луцьку, відбувся ще один терористичний напад, цього разу – у Полтаві. 3 липня, майже одночасно із повідомленнями про ліквідацію “полтавського терориста”, відбулося захоплення заручників у банку в центрі Києва. І знову показова спецоперація силовиків, яка теж викликала чимало запитань. Окрім того, громадськість дивувалася  надто швидкій появі на місці подій представників телеканалів, що належать Віктору Медведчуку. Ці події трохи відвернули увагу від терактів меншого масштабу, наприклад – вибуху біля станції метро Шулявська в Києві, де було поранено одну людину, а також від повідомлень СБУ з попередженнями про вибухи в інших містах.

Мій знайомий кінокритик відгукнувся на теракти кінематографічною асоціацією зі ще однією культовою стрічкою жанру антиутопії – “Бразилією” (1985 р.) Террі Гілліама, де влада під виглядом “боротьби із тероризмом” намагається посилити контроль за громадянами та запобігти протестним настроям.

У канони жанру антиутопії добре вписується як новина про те, що Мін’юст пропонує всім охочим подарункові сертифікати на користування платними камерами в слідчих ізоляторах, так і звістка про призначення головою української делегації в Мінську 86-річного експрезидента Леоніда Кравчука. А до цього всього – ще й щоденна інформація від МОЗ про зростання кількості хворих на коронавірус укупі із прогнозами на другу чи третю хвилю пандемії; збільшення кількості людей, які вірять, що коронавірус “організовано штучно”; політичні події в сусідніх РФ та Білорусі, необхідність перебувати в масці в транспорті, магазинах та інших громадських місцях, проблем із пошуками заробітку, загальна тривога за майбутнє.

У цю картину вписується й інформація про результати ЗНО: 23 тисячі дітей, тобто приблизно 10% школярів, провалили тести з історії України, української мови та літератури, а тому не зможуть вступити до українських вишів цьогоріч. Кількість дітей, які не склали іспити, перевищує показники минулого року. Примхи пам’яті одразу підказують ще одну кінематографічну асоціацію – зі стрічкою “Ідіократія” (2006 р.) Майка Джада.

Що залишається нам, пересічним глядачам, чи то пак учасникам? Події навколо нас можна оцінювати по-різному і саме від такого суб’єктивного визначення й залежатиме жанр нашого “телешоу”. Зрозуміло, що багато кому не до таких визначень, наприклад – бійцям на передовій, або тим, хто опинився на межі бідності. Хоча багато хто дивився ті ж самі фільми та серіали. Мабуть, нам таки треба прийняти тезу соціолога Зигмунта Баумана про те, що наразі ми живемо в епоху “плинних часів”, а також сподіватися, що внаслідок нового витка жанру ми не опинимося в атмосфері творів Євгена Замятіна чи Джорджа Орвелла, або ж на “Планеті мавп” чи серед героїв “Шаленого Макса”.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *