By 
Росія повертається до своїх джерел – в Азію. Росія покидає Європу, позбуваючись у її столицях розкішних нерухомостей, доступу до престижних навчальних закладів і перспективних колись бізнесів, а ще volens nolens відмовляючись від розкішних шопінгів і залишаючи на водах Середземномор’я чи Балтики свої розкішні яхти. Та найдраматичнішим є те, що колективний путін також покидає свої європейські дітища “з крови й кости”, прирікаючи їх на гірку долю напівсиріт.
Список найвідоміших “сиріт путіна”, без сумніву, очолить Герхард Шредер, колишній канцлер Німеччини, впливовий член парламентської Соціал-демократичної партії, а тепер очільник європейського представництва російського гіганта “Роснефть”. Залишаючись, не зважаючи ні на що, до останку вірним путінцем, Шредер викликав на свою голову громи і блискавки на батьківщині. Одні вимагають вигнати його з партії; інші – позбавити привілеїв, передбачених законом для колишніх канцлерів; ще інші вважають, що його потрібно охопити такими самими санкціями, як і російських олігархів чи інших осіб, наближених до кремлівського маніяка. А Геттінгенський університет вирішив позбавити Шредера звання почесного доктора. Звичайно, що від голоду цей найбільший німецький друг путіна не помре, але, позбавлений опіки свого “російського татуся”, він, найпевніше, доживатиме віку зневажений і “нерукоподаваний”.
У Франції на роль головної “путінської сироти” претендує Марін Ле Пен, лідерка праворадикальних сил, яка вже кілька разів програла президентські вибори. Попри це її підтримка серед виборців щоразу зростала – не в останню чергу завдяки сприянню путіна та російських грошей. І хтозна, чи ця тенденція не завершилася б успіхом на останніх виборах, які відбулися у квітні цього року, якби “папі вова” не скомпрометував себе широкомасштабним воєнним нападом на Україну. Бідна Марін мусила здати на макулатуру аж мільйон своїх передвиборчих агіток, на яких була її спільна фотографія з російським лідером.
Варто згадати і про “осиротілу” Карін Кнайсль, ексміністерку закордонних справ Австрії, з якою путін танцював на її шлюбній церемонії. І про розчарованого путіним італійського дідуся-мачо Берлусконі, колишнього скандального очільника уряду Італії. І про войовничого путінського послідовника Віктора Орбана, багатолітнього прем’єр-міністра Угорщини.
Зрештою, немає сенсу всіх перераховувати й називати. Відомо ж, що в кожній європейській країні знайдуться більші чи дрібніші політики й інші публічні особи, успішна діяльність яких значною мірою базувалася на батьківській опіці колективного путіна. Тепер усі вони залишилися “безбатченками”, а деякі з них ще й “безсрібниками”.
Однак ця проблема має ще й набагато масштабніший вимір, адже внаслідок путінської воєнної авантюри “осиротіли” не лише окремі особи чи певні структури, але й цілі народи. Наприклад, після того, як президент РФ заявив генсекові ООН Антоніо Гутеррешу, що визнав незалежність сепаратистських структур “ЛДНР” від України за тими самими механізмами, за якими Захід підтвердив самостійність Косова від Сербії (а фактично – суверенітет республіки косоварів), сербський народ зайшовся єрихонськими плачами й голосіннями. Ось кілька заголовків із популярних прорежимних медіа: “Путін через війну забув про сербів і Косово” (Blic), “Значить отак, брати-росіяни? Путін встромив ножа Сербії в спину: проміняв Косово на Донбас” (Srpski Telegraf), “Чиста вигода: Путін захищає свої інтереси в Донецьку й Луганську, не зважаючи на позицію Сербії в Косові” (Kurir), “Ніж у плечі: Путін визнає Косово” (Objektiv) тощо. І це “голос народу”, нагадаю, який постійно симпатизував Росії, її армії і президентові, підтримував воєнне вторгнення майже на тому самому рівні, що й мешканці РФ.
Іншим “осиротілим” європейським народом можна вважати угорців. Сам їхній лідер Віктор Орбан цілком непогано скористався зі своєї лояльності до путіна: забезпечив країні дешевий газ, переміг на чергових виборах, гарантував, мабуть, і бізнес-інтереси свого найближчого оточення. Але про простих угорців цього, гадаю, не скажеш – на довшу перспективу в них через Орбана намітилися чималі проблеми. Через численні скарги членів Європарламенту та розчарування угорською політикою в багатьох столицях ЄС ще наприкінці 2020 року було створено механізм для скорочення фінансування країн-членів, які порушують принципи верховенства закону Європейського Союзу. Тепер, після чергової виборчої перемоги Орбана, цей механізм буде запущено. Особисто угорський прем’єр цих обмежень напевно не відчує, на відміну від більшості угорців – мешканців не найбільшої й не найбагатшої країни євроспільноти. Це не пов’язано з війною в Україні, але з лояльністю до путіна – так.
До “осиротілих” мешканців Європи варто віднести ще й ті сотні тисяч росіян, що десятиліттями сидять на шиї в європейських урядів. Вони з року на рік за різних нагод, зазвичай аранжованих у Москві, гордо маніфестували в містах ЄС свою відданість “історичній батьківщині”: з “колорадськими стрічками”, в уніформах Червоної армії, а тепер ще й із літерами “Z” на автомобілях. Досі вони були вірнопідданими чи й навіть представниками популярного на Заході президента, найбільшої держави на планеті, яка мала “другу армію” у світі. Хто ж вони тепер? Банда послідовників кремлівського параноїка, солдати армії грабіжників і мародерів у відставці, патріоти країни-бензоколонки з паливом, якого ніхто з порядних фірм і зі знижками купувати не хоче? Тепер в очах європейців на них стоятиме ганебне тавро вбивць, грабіжників і ґвалтівників – «руZZкие». І “кремлівський папа” їх уже не здатен захистити – така сирітська доля.
Усі вищеописані “безбатченки”, звичайно ж, належать до різних категорій “сиріт путіна”. Однак внутрішній портрет у них спільний – це вигляд Віктора Медведчука в українському арешті: схудлий, розпатланий, переляканий, покинутий впливовими опікунами, у камуфляжі й наручниках. Він теж належить до когорти європейських “сиріт путіна”, бо навіть в українській тюрмі він залишатиметься у Європі, на відміну від самого путіна.
