Європейський формат національної небезпеки України

Європейський формат національної небезпеки України
Практика державотворення в умовах військових дій потребує об’єктивного переосмислення місця і ролі національної безпеки в контексті геополітичних змін. Однак це переосмислення настільки ж далеке від проблем формування ефективної системи колективної безпеки в Європі, інституційне оформлення якої так і не відбулося через інфантильну політичну еліту, як і від прогнозованого розвитку східно-азійського реваншизму.

Зважаючи на багатолітнє україно-російське протистояння у різних сферах (гуманітарній, соціальній, економічній), яке сьогодні переросло у відверту збройну агресію з боку Кремля, стає очевидно, що ворожим акціям передувала системна підготовка Москви у зовнішньополітичному, економічному, інформаційному, релігійному, психологічному та безпековому вимірі.

У зовнішньополітичному аспекті Росія шукала впливових політиків, партії, країни для підтримки Кремля у світі й зокрема у державах, які можуть протидіяти його агресивним намірам. Москва прагне розділити Європу на декілька таборів, щоб зменшити можливості ЄС в обороні й зовнішній політиці, завадити Україні у створенні зовнішньополітичних механізмів захисту від агресії.

Важливим напрямом московської агресії був намір продовжити антиконституційну угоду про перебування російського Чорноморського флоту в Криму. Договір був чинним з 1997 року до тепер, однак Росія цинічно його порушила. Продовжити угоду прагнули й українські політики, зокрема перший віце-спікер ВРУ Ірина Геращенко заявила: “Дуже дивно було тільки-но почути представників опозиції, які знову закликають, уявіть собі, розірвати державний договір про дружбу з Російською Федерацією. Слово в слово, це зараз говорить вся Державна дума РФ. А ми повинні вимагати від Російської Федерації повернутися в норми міжнародного права і виконувати закон, в тому числі і договір про дружбу, який визнає територіальну цілісність, суверенітет і повагу до наших кордонів в рамках міжнародно визначених кордонів, а це Донбас і Крим. А опозиція пропонує, а хай Україна першою вийде з цього закону для того, щоб у нас не діяло ніяке право і ми самі подаруємо Донбас і Крим. Я взагалі шокована тим, що у нас цей рік починається з того, що ті сили, які нібито повинні боротися за Україну, знову намагаються шматки України дарувати дуже легко Росії. Ми на це не підемо”[1]. Проте договір з окупантом таки було розірвано.

Росія намагається також створити умови для розподілу України між сусідніми державами та просунути ідеї “русcкого мира” до країн ЄС. Окрім агресора-Москви на наші території також зазіхає Угорщина, 100 тисяч громадян якої мешкають на Закарпатті.

У зовнішньоекономічному середовищі Москва хоче зробити світ й Україну залежною від російських енергоносіях (нафта, газ, ядерне паливо), щоби через економіку здійснювати керівництво політиками й урядами країн. До того ж російські компанії досі контролюють стратегічно важливі європейські і українські ринки (ядерне паливо, електроенергія, нафтопродукти, газ, антрацитове вугілля тощо), і можуть використати цей контроль як інструмент не тільки економічного тиску, а й підкріплення збройної агресії.

В інформаційному Росія намагається створити середовищі образ України як “фейкової держави”, ворога для Європи й світу (“фашизм” й “неофашизм”), обґрунтувати потребу збройного втручання РФ в українське політичне життя, створити в Україні умови для реалізації ідей євразійства, позбавити українців ідентичності, зокрема підмінити ідентифікацію свій-чужий з проукраїнської на проросійську, примусити світ сприймати події сьогодення, історії й майбутнього України очима Кремля, насаджувати систему стереотипів і догм щодо спільної для України і РФ “історичної колиски”, про “братні народи”, про “єдину націю і народність” тощо.

На релігійному рівні Кремль прагне запустити механізми “промивання мізків” у вірян різних країн світу, найперше – в Україні, щодо канонічності церков, посіявши ворожнечу між українськими християнами. Шляхом різноманітних маніпуляцій Росія утверджує думку про Москву як “третій Рим”, відсуваючи на другорядні позиції Вселенського Патріарха.

Кремль також намагається завадити створенню єдиної Помісної церкви в Україні через Українську православну церкву Московського патріархату, яка разом із “5-ю колоною” насаджує ідеї “русского мира”.

У психологічному середовищі Росія хоче посіяти зневіру українців у перспективу власної держави, розчарування рівнем життям, європейським вектором розвитку. Москва планує та здійснює різноманітні провокації для накопичення внутрішньої негативної енергії, яка б вилилась у протести та спричинила громадянський конфлікт.

На безпековому рівні РФ протиставляє правоохоронну систему і народ з метою їхнього відчуження, створює умови для пригнічення української більшості правоохоронною системою, для тотальної корупції, а разом з нею й для паралічу державних механізмів, які забезпечують життєдіяльність країни. Усе це спричиняє беззаконня, призупинення дії Конституції через необов’язковість її виконання.

“Мінськ-1” і “Мінськ-2” є історичним надбанням, а не механізмом реальної політики регулювання (виправдання) російської агресії на території України. Тому сьогодні такий формат переговорів є шкідливим не лише для державних інтересів України, а й для колективної безпеки Європи.

Саме тому Україна має першочергово орієнтуватися на інтеграцію в європейський політичний простір для набуття членства в ЄС та НАТО, а також забезпеченні рівноправного взаємовигідного співробітництва у воєнній, воєнно-економічній, військово-промисловій та військово-технічній сферах з усіма зацікавленими іноземними державами для гарантування безпеки, суверенітету, захисту та відновлення територіальної цілісності нашої держави.

В умовах загрози фізичного знищення національного і державного суверенітету агресором слід відмовитися від сповідування оборонного характеру Воєнної доктрини. Україна має право застосовувати на власній території воєнну силу не тільки для оборони, але й для контрнаступу, зокрема, для відновлення своєї територіальної цілісності в межах міжнародно визнаних кордонів, звільнення тимчасового окупованих та непідконтрольних територій від російської окупації, незаконних збройних формувань, найманців та терористів.

Україна першою в Європі зазнала жахливих наслідків від російської “гібридної” війни: “зелені чоловічки” зі складу сил спеціальних операцій; підтримка українських політичних сил та “громадських” рухів (“п’ята колона”); незаконні збройні формування; найманці та терористи, яких скеровувала, фінансувала та озброювала Росія. При цьому в діях агресора широко використовувався інспірований та заздалегідь спланований протестний потенціал частини місцевого цивільного населення.

Ситуація на сході України згодом може поширитись на інші території держави. Нагнітання напруженості, як і загроза застосування воєнної сили, реалізовуватиметься шляхом створення сценаріїв “захисту єдиновірців”, “російськомовного населення”, “російського бізнесу” тощо, що пов’язано з розхитуванням та руйнуванням економічної, соціальної та гуманітарної сфер. Росія буде сприяти, щоб ці “напруги” поступово переростали у нові збройні конфлікти всередині України, використовуючи проросійські незаконні збройні формування, найманців та терористів.

Отже, Росія безперечно є агресором, адже вона не визнає міжнародного права, зазіхає на територіальну цілісність України, ігнорує і порушує її суверенітет. Натомість нашими союзниками є держави чи організації, що підтримують добросусідські відносини, а в разі загроз – надають всебічну підтримку (США, НАТО, Литва, Польща, Туреччина).

Для забезпечення державного і національного суверенітету необхідно: створити професійне військо, сформувати військово-навчальний резерв, організувати регіональні загони самооборони, узаконити та підтримувати на державному рівні добровольчий і волонтерський рухи, забезпечити обороноздатність України, удосконалити систему гарантування воєнної безпеки, яка б надійно захищала державу від зовнішніх загроз.

Україні також потрібно досягти гідного сприйняття на міжнародному рівні та докласти зусиль, щоб відповідати критеріям членства у політичних блоках, зокрема: реформувати ЗСУ для сумісності зі збройними силами держав-членів НАТО.

Для гарантування безпеки країна мусить нейтралізувати непередбачені законом збройні формування з ознаками “п’ятої колони”; запровадити на прикордонних територіях інститут територіальної самооборони; створити добровольчі легіони для вирішення невідкладних проблем; дотримуватись змішаного принципу комплектування ЗСУ з поступовим збільшенням кількості військовослужбовців за контрактом; удосконалити систему мобілізаційної підготовки та мобілізації, зокрема створити необхідну кількість підготовленого військового резерву; запровадити новітні військові технології; створити якнайбільше замкнених циклів розроблення і виробництва найважливіших зразків озброєння, спеціальної і військової техніки; використовувати можливості військово-технічної співробітниці з державами-партнерами.

В інформаційній та соціальній сферах необхідно удосконалити державну інформаційну політику; розробити систему ефективної протидії інформаційно-психологічним впливам іноземних держав, спрямованим на підрив обороноздатності, порушення суверенітету і територіальної цілісності України; надати соціальні гарантії військовослужбовцям, працівникам правоохоронних органів, учасникам антитерористичних операцій та членам їхніх сімей; підвищити рівень координованості складових сектору безпеки і оборони, вдосконалити механізм їхнього консолідованого розвитку.

Отже, українська безпекова криза полягає в перманентному та наполегливому впливі Москви на зовнішньополітичну, економічну, інформаційну, релігійну та соціальну сферу України. Росія разом із своєю “п’ятою колоною” ззовні та зсередини поступово підривала авторитет України на світовій арені, навіювала громадянам свою пропагандистську брехню, поширювала ідею розподілу України на інші європейські держави. Нам потрібно знайти ефективне рішення цих проблем, опираючись на країн-партнерів, прямуючи до інтеграції в ЄС та використовуючи потенціал власних збройних сил.

[1] Цензор.нет: Україна має не розривати договір про дружбу з РФ, а вимагати його виконання, – Ірина Геращенко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ