By Відповіді на це питання, що дають поважні академічні видання, наприклад десятитомна Енциклопедія України, або неправдиві, або містять неповні відомості, які радикально спотворюють дійсність.
Найперше варто пригадати, що всі (за єдиним винятком) українські політичні сили, які діяли на території Польщі в міжвоєнний період, а також УНР в екзилі та її “президент”/Головний отаман Андрій Лівицький займали послідовну лояльну позицію до Польської держави, яка надала їм притулок після поразки в громадянській війні 1917-1920 рр.
У лютому 1940 р., через 4 місяці після завершення радянсько-німецької війни проти Польщі та окупації її території, Бандера і його прихильники проводять у Кракові, адміністративній столиці Генеральної Губернії Великонімецького Райху, зібрання, яке називають “ІІ Великий збір ОУН” (хоча Другий збір ОУН уже відбувся в Римі 26 серпня 1939 р.). Як бачимо, усе в тій краківській події є загадкою.
Це єдині відомі політичні збори не Націонал-соціалістичної робітничої німецької партії, які легально відбулися відтоді, як вона прийшла до влади. Провести їх під носом у регіональної штаб-квартири було неможливо без санкції окупаційної влади. Оскільки розкол галицького українського націоналістичного руху відкривав для нацистів додаткові політичні можливості, вони надали дозвіл та організаційне сприяння ОУН, що покладалася на співпрацю з цивільною німецькою адміністрацією.
ОУН прагнула легальними, а не “революційними” засобами створити незалежну Українську державу зі столицею в Києві, організувати партійну мережу на території УРСР, сформувати там місцеві органи влади, культурно-просвітницькі, адміністративні установи тощо. Ця стратегія не передбачала загострення відносин із поляками. Очільник ОУН Осип Бойдуник згодом писав, що “…німецькі урядові чільники” не могли вибачити Мельнику та ОУН “відмови” організувати “повстання в тилах польської армії” 1939 р. … “У зв’язку з тим створилась версія про причини розламу ОУН у 1940 році, яка хотіла бачити виключне джерело розламу в німецьких інтересах. Ціла крайова верхівка ОУН і частина кадрів, включно з тими, які були німцями звільнені з тюрми чи з Берези Картузької, опинилися 1939 р. в ГГ (генеральне губернаторство), переважно в Кракові. Заправлені в нічим і ніким не обмеженій “владі” в ОУН в краю, ця “крайова” верхівка посягнула на таку ж “владу”, але вже в цілій ОУН та в еміграції. Це посягання на “владу” виявилося на конференції в Кракові”. Там Ярослав Старух заявив: “Ми не маємо проводу, а тому ми мусимо творити новий провід”. Обурені представники Голови Проводу ОУН залишили засідання, а далі на ньому “виявились емоція і стихія, яка затьмарила здоровий глузд… Це є пляма на українському націоналізмі і ОУН та тодішній націоналістичній молоді…”
Кількість, персональний склад учасників та їхні повноваження – також таємниця зібрання. В Українському музеї-архіві в Клівленді зберігаються документи, присвячені Андрієві Мельнику. В “Акті від 10 лютого 1940 р.” йдеться, зокрема, про таке: “Пункт 6. Свідомі свого обов’язку й історичної відповідальності за чистоту Націоналістичної Ідеї й перемогу Української Національної Революції – ми, Провідники та Члени крайових Екзекутів Організації Українських Націоналістів на Західних Українських Землях і на Українських Землях під Німеччиною та провідний актив ОУН, – згідно з волею тих націоналістичних кадрів, якими проводимо, віддаємо кермо Організації Українських Націоналістів до рук Степана Бандери і тих, котрих він покличе… Пункт 8. Чекаємо на рішення Полковника Андрія Мельника, що він і надалі очолює нашу боротьбу…”
“Під актом не було оригінальних підписів, тільки слова: “слідують підписи”. З інших копій цього “Акту”, що курсували пізніше між прихильниками РП ОУН [“Революційного” Проводу ОУН, тобто серед прихильників Бандери – Д. Я.] стверджено, що підписали його” 14 осіб, а саме: Степан Бандера, Іван Габрусевич, Олекса Гасин, Ярослав Горбовий, Дмитро Грицай, Микола Климишин, Микола Лебідь, Степан Ленкавський, Іван Равлик, Ярослав Старух, Володимир Стахів, Ярослав Стецько, Василь Турковський та Роман Шухевич.
“Годі ствердити, що всі вони брали участь у зібранні в Кракові 10 лютого 1940 р., чи дехто з них підписав цей “Акт” пізніше”. Нині немає верифікованих доказів участі перерахованих осіб у зібранні 10 лютого, як і жодного свідчення “підписантів” про те, що вони насправді бачили чи затверджували той документ.
Попри те, 5 квітня 1940 р. у Римі С. Бандера, який вважав себе “керівником діяльності Організації Українських Націоналістів”, особисто передає цей документ А. Мельникові, висуваючи ультиматум: дати відповідь не пізніше 8 квітня. Натомість Мельник указує Бандері на неправочинність акту та вимагає назвати імена підписантів. Бандера категорично відмовляється, на що Мельник стверджує, що Статут ОУН “такого”, як “керівник діяльності, не знає”, а знає “Голову Проводу ОУН”. Тому Мельник може продовжувати розмову з Бандерою виключно як із членом ОУН, а не “керівником її діяльності”.
6 та 7 квітня Мельник у письмовій формі звільняє Я. Стецька від обов’язків Ідеологічного Референта Проводу ОУН і віддає його під суд Головного Організаційного (Революційного) Трибуналу ОУН. 7 квітня в листі до Бандери Мельник пише: “Ви… припустилися вчинків, спрямованих на виразну шкоду Організації Українських Націоналістів і тому я, як Голова Проводу Українських Націоналістів і керівник Українського Націоналістичного Руху, ставлю вас перед Головним Революційним Трибуналом Організації Українських Націоналістів. Голова Головного Революційного Трибуналу повідомить вас про місце і час сесії Трибуналу”. За рішенням Трибуналу Бандера та Стецько отримують смертний вирок.
У відповідь 8 квітня “Революційний Провід” ОУН, тобто “розкольники”, “диверсанти-бунтівники” (інакше їх в ОУН не називали) пише, що Мельник “припинив займати пост Голови Проводу Українських Націоналістів з днем 10 лютого 1940 року”, а “з днем 7 квітня” перестав існувати і весь Провід ОУН. Мельник ж передає справу на розсуд “Компетентного Збору ОУН”.
Виключивши Мельника та ОУН зі складу ОУН, назвавши їх “тимчасовим явищем”, молоді революціонери проголошують своєю основною метою “боротьбу за суверенну соборну Українську державу, за владу українського народу на українській землі” та “проти комуністичного світогляду”, “за розвал московської тюрми народів”. Прекрасні у своїй величі постанови краківського зібрання 1940 р. не містили відповіді лише на одне запитання: де взяти сили та засоби для війни проти Сталіна? Саме тоді, за підрахунками історика Марка Солоніна, диктатор СРСР розгорнув на західному кордоні 165 стрілецьких (це майже 2,5 млн солдатів і офіцерів), 45 танкових і 22 моторизовані дивізії (19 540 танків та танкеток), яких з повітря мали прикривати 679 авіаційних ескадрилей (8 300 бойових літаків усіх типів). Це більше, ніж усі армії світу разом узяті.
Однак такі дрібниці, як і відсутність прихильників їхніх ідей серед населення Радянської України, замордованого колективізацією, Голодомором і терором НКВС, були поза увагою молодих галицьких націоналістів. Не помітили “краківські партійці” й ще однієї “деталі” – “соборної” України, яку гартованим залізом “виковував” та великою кров’ю “скріплював” товариш Сталін.
Урешті-решт усе змінилося в ніч із 21 на 22 червня 1941 року.
