За яку Україну ми боремось?

За яку Україну ми боремось?

Ми всі знаємо, чого хочемо від перемоги. Це – повернення українських територій в кордонах визнаних міжнародними угодами, отримання від Росії компенсації за матеріальні шкоди і покарання винних у злочинах, фінансову підтримку західних партнерів для відбудови держави. Та все це, сказати б, «зовнішні» очікування. Але якою б ми хотіли бачити нашу країну зсередини? Оптимісти твердять, що Україна вже більше не буде такою, як до війни – тобто недолугою, корумпованою, олігархічною, поділеною тощо. Песимісти певні, що нічого не зміниться, а може стане ще гірше. Зараз цього ніхто не може точно знати, але реалістам можна робити якісь попередні висновки, спостерігаючи за тим, що діється.

А що діється? Влада керує, армія воює, переселенці бідують, а «люд божий» хвилюється і чекає, коли все закінчиться. Та все не так просто, бо є ще люди, які не мають влади, не воюють, переважно через непридатність до військової служби, не бідують, бо не «біженці», але й не хочуть сидіти спокійно і чекати, коли все закінчиться. Це волонтери – особи активні, небайдужі, ідеалістичні й патріотичні. Здавалось би, честь їм і хвала. Але від кого? Від армії, яку вони забезпечували тим, чим не могла держава – так; від внутрішньо переміщених осіб, яких вони годували – так; навіть «люд божий» тішиться, що такі люди ще є в нашому суспільстві. А от від держави вже –ні. Від держави вони отримали переслідування, до того ж, внаслідок провокацій, влаштованих самими державними органами.

Іноді в голові не міститься – як держава може переслідувати тих, хто взявся їй добровільно й безкоштовно допомагати? І тут знову ж повертаємося до питання – а чим є держава? Держава – це певна система управління ресурсами й громадянами країни. «Державні люди» – від президента і до останнього начальника – утримуються з державного бюджету, а в корумпованих країнах – ще й нелегально збагачуються, зловживаючи службовим становищем. Зрозуміло, що вони не хочуть міняти цю систему, яка дала їм доступ до «хлібних місць» чи, грубо кажучи – «корита». Навіть, якщо ця система не дає собі ради із вирішенням базових потреб населення – від охорони здоров’я чи соціального забезпечення до обороноздатності країни чи боротьби з корупцією на всіх щаблях влади.

Втручання в функціонування цієї системи, навіть з благими намірами – а саме цим займаються волонтери, котрі заповнюють прогалини в державному управлінні – є величезною загрозою для тих, хто «в системі». Щирі волонтери – це ж антисистемники, своєю діяльністю вони не лише виставляють на загальний огляд слабкості і прогалини системи управління ресурсами та людьми, але й відкривають її тіньові механізми. Тому немає нічого дивного, що державні органи організовано і консолідовано переслідують волонтерів. Але не всіх – тільки позасистемних. Є ж волонтери «правильні», системні.

От, наприклад, міністр оборони Олексій Резніков вручив днями у Львові державні нагороди десяткові «видатних» волонтерів, про частину з яких ніхто в місті і не чув. Це при тому, що у Львові зараз тривають процеси, в яких звинувачують у продажі призначеної для армії «гуманітарки» цілу низку справді відомих і авторитетних мешканців міста. Сам Резніков львів’янин з походження, тож навряд чи він не чув про ці випадки від знайомих, колег і т. д. Однак, жодним чином не виявив зацікавлення цією справо – обмежився лиш нагородженням лояльних до системи волонтерів. Втім, нічого надзвичайного – президент он теж призначив «видатними волонтерами» своїх дружбанів по «95-му кварталу».

Так діє державна система – підтримує і нагороджує не справді заслужених громадян, а лояльних службовців, відданих, зрозуміло, системі, а не державі. Звідси й питання – чи за таку Україну ми зараз боремось? А коли ні, то що?

Те, що десяткам позасистемних волонтерів державні органи відбили бажання допомагати армії й переселенцям – це погано. Але разом з тим у них вивільнилися час і енергія для організації волонтерського руху в країні як своєрідної антисистеми, як альтернативної громадської системи самоуправління – основи для громадянського суспільства, без якого нам цю країну не змінити на краще навіть після перемоги. Тому вважаю, що планований на осінь форум волонтерів повинен поставити більш амбітне завдання, ніж самозахист чи взаємодопомога. Волонтери мають шанс почати новий політичний проект, який міг би залучити всіх небайдужих і позасистемних людей в Україні для того, щоб побороти існуючу недолугу державну систему. Щоб ми всі вже зараз розуміли – за яку Україну ми боремось.

Пов'язані статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Держава, яку не варто захищати  Після війни не програти б миру