Загрози безальтернативности для України

Загрози безальтернативности для України
Від початку своєї каденції Володимир Зеленський поступово втрачає довіру українців, захмарні показники якої він демонстрував одразу після виборів. А проте соціологічні дослідження показують, що він залишається лідером народних симпатій серед сучасних вітчизняних політиків.

Якщо у Зеленського не з’являться найближчим часом серйозні конкуренти, то цілком можливо, що влада спокуситься піти за путінським сценарієм безальтернативности: запустить в народ мульку, мовляв, так, Зеленський – такий собі президент, але хіба є хтось кращий?

Результати опитування Соціологічної групи “Рейтинг” напередодні річниці інавгурації Володимира Зеленського засвідчили, що теперішній президент міг би здобути розгромну перемогу над своїми найближчими конкурентами в другому турі, якби вибори відбувалися в травні цього року.

Наступні опитування вказують на падіння показників довіри до Зеленського, проте наразі він однаково залишається явним лідером народних симпатій.

Аналізуючи ці результати, хочеться винести за дужки не лише ставлення до самого Зеленського та його команди, як і народну любов до цієї персони, а й всі дії влади та рецепцію на них. Мова не про це.

Такі результати опитування засвідчують тривожні тенденції, передусім – слабкість нинішньої української опозиції. Наразі вона не може протистояти владі, адже програє їй щонайменше комунікаційно. І це попри повсюдні волання політичних коментаторів про провали комунікації саме у владній команді, попри вибрики ексголови Офісу президента Андрія Богдана та записи про мутні схеми брата теперішнього керівника ОП Андрія Єрмака, попри Нові Санжари та відвертости головного санітарного лікаря України Віктора Ляшка про те, що деякі карантинні заборони були надуманими. Попри “корабельні сосни” та собаки Брагара.

Противникам влади бракує свіжих ідей та нестандартних підходів. Усі ці тимошенки, порошенки, ляшки, гриценки застрягли в ментальних 90-х і сподіваються на їхнє повернення. А свіжіший “Голос” приречений розгрібати ту ведмежу послугу, котру зробив йому Вакарчук. Така слабкість опозиції, її життя за старими принципами, небажання вчитися й невміння нав’язати владі свої правила гри, брак успішної комунікації з народом – все це в комплексі створює в очах виборця ефект “безальтернативности” Зеленського та “Слуги народу”. Небезпека цього ефекту полягає в двох аспектах.

По-перше – це спокуса для влади піти за російським та білоруським сценарієм. Свого часу теперішні президенти РФ та Білорусі доклали чимало зусиль для того, аби зачистити політичне поле від конкурентів. Одних залякали, других – посадили, третіх – змусили вдатись до втечі, четвертих – знищили (кого – словесно та політично, а кого – буквально), ще частину купили, підгодували чи перетягнули на свій бік в інший спосіб. А далі технологи запустили в маси тезу, що “крім Путіна/Лукашенка – нема кого обирати”. Без варіантів. Жодних достойних альтернатив, ба навіть жодних знайомих імен для пересічного обивателя.

По-друге, те, що влада “Слуги народу” не дуже тішить сам народ, засвідчує інше опитування все того ж “Рейтингу” – муніципальне, проведене в січні-лютому 2020 року. Відсотки, котрі СН може отримати в обласних центрах під час місцевих виборів, значно нижчі від тих, які партія набрала там ж на парламентських.

Але так само ці дані підтверджують і проблему з відсутністю цікавих альтернатив команді Зеленського, що можна зрозуміти із великої кількости тих, хто не визначився (від 14% у Маріуполі до 51% в Черкасах).

Влада може тішитися цією безальтернативністю, але вона насправді несе для неї величезні загрози. Бо, з одного боку, це діє розслаблююче на владу, а тому нерідко призводить до втрати пильности, надмірної самовпевнености і, як наслідок, прийняття помилкових рішень. А з другого – створює поле для маневру, яким захочуть скористатися альтернативні сили, що залишалися поза прохідним бар’єром. Їх довгий час можуть не помічати чи ігнорувати, не сприймаючи всерйоз. Це як закон збереження енергії, тільки із голосами виборців: якщо існує невдоволення владою, то воно мусить якось вихлюпнутися, навіть якщо видається, що достойних альтернатив немає, а до протестів люди не готові.

Подібна ситуація трапилася під час каденції Порошенка, коли значна частина населення не сприймала ні владу, ні опозицію. І подібний брак ідей та виразників запитів соціуму породив самого Зеленського й створив для нього умови майбутньої перемоги.

Тож доля Порошенка може очікувати й на Зеленського. Але одна справа – якщо мова просто про появу на політичній шахівниці ще одного позасистемного гравця, не налаштованого на тотальний деструктив. Інша – що такою альтернативою можуть стати маргінальні політичні проєкти, на тлі котрих ОПЗЖ видаватиметься партією милих нафталінових кремлефілів. Адже такі непевні часи – це хороша пора для старту радикальних сил, які важко зупинити, якщо вони увійшли в раж. Тому потрібно дуже уважно стежити за тими, хто посилюється й розвивається. Передовсім потрібно пильнувати спецслужбам, бо Росія може скористатися зі своїх давніх консерв, які поступово почала відкривати під час попередніх виборів, але трохи не вгадала із часом.

Тут варто звернути увагу на рейтинги “Партії Шарія”, абсолютно віртуального проєкту, який має шанс потрапити в місцеві ради міст Півдня та Сходу України і гнути там відверто українофобську, п’ятоколонну лінію.

Залишається сподіватися, що цей вакуум породить щось і на українському фланзі, бо на ньому давно назріває запит на щось свіже, європейське, небанальне й людське. А поки визрівають лиш виклики, які мали би підтримувати владу в тонусі, якщо вона зацікавлена зберегти контроль над керівництвом держави.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Відселебрити Україну Зірки, які змушують палати од сорому