Загрози та кризи для загальноукраїнської ідентичності

Подолання кризи ідентичності в значній мірі ускладнюють процеси глобалізації, що розмивають національну культуру та посилюють маргіналізацію українського суспільства. Тільки радикальне оновлення національно-цивілізаційної ідентичності сприятиме формуванню стійкого і консолідованого суспільства, здатного відповісти на виклики сучасного світу та здійснити повноцінну економічну, соціальну й політичну модернізацію.

Потенційні джерела загроз в сфері формування загальнонаціональної ідентичності, за Віктором Пироженко:

• неповний набір ідентичностей – населення чи його певні групи мають етнічну чи регіональну ідентичності, але позбавлені національної тощо;
• криза ознак ідентичності – відсутність або знецінення серед певної категорії населення конкретних ознак, довкола яких мала б формуватися певна ідентичність;
• неадекватні цілям, національним інтересам чи інтересам державної політики способи утвердження ідентичності (насильницько-адміністративні чи репресивні).

Аналізуючи причини кризи української національної ідентичності, слід виокремити домінування явища відчуження в більшості суспільних сфер. У ґрунтовному академічному дослідженні “Україна: на шляху до соціального залучення. Регіональна доповідь із людського розвитку “Від трансформації – до суспільства для всіх” виділено такі види відчуження:

• економічне – низький рівень доходів, значний розрив між доходами бідних і багатих, обмежені можливості зайнятості, незадовільні житлові умови;
• культурно-освітнє – недостатня доступність освітніх і культурних послуг для певних груп населення;
• соціальне – обмеженість соціальних зв’язків та системи соціального захисту, недоступність якісної медичної освіти;
• політичне – обмежені можливості реалізації політичних прав і свобод.

Недостатній рівень сформованості загальнонаціональної ідентичності призводить до посилення загроз для національної безпеки країни, серед яких: криза легітимності політичних інститутів; посилення сепаратизму та розшарування українського суспільства; десуверенізація; конфлікт політичних інтересів; низький рівень розвитку політичної культури та суспільства загалом; цивілізаційна невизначеність та перебування в “сірій зоні” міжнародної політики. Ці загрози посилюють напруження та протистояння в українському суспільстві. Представники соціальних груп із конкуруючими ідентичностями сприймають діяльність опонентів як загрозу власним інтересам, що додатково посилює соціальну напругу. Відтак зменшується чи взагалі зникає прагнення до діалогу та пошуку компромісу, а протиріччя стають нерозв’язними. Тож навіть корисні для суспільства починання однієї з сторін будуть сприйматися негативно, адже можуть принести “користь” опонентам.

Несформованість загальнонаціональної ідентичності згубно впливає і на  зовнішньополітичну визначеність України: перебуваючи на межі західної і східної цивілізацій без чіткої позиції, вона стає полем боротьби для глобальних гравців. Україна не може створити і належного авторитету в регіонах, постійно коливаючись між європейською та російською зовнішньополітичною орієнтацією. Лише останнім часом переважаючою таки стала євроінтеграційна спрямованість. Соціологічне дослідження щодо зовнішньополітичних поглядів українців, проведене у грудні 2015 року компанією Research&Branding Group, виявило, що 60% населення підтримують інтеграцію країни в ЄС, а 26% – до Митного союзу. Водночас, кожен п’ятий житель України не зміг зробити однозначний вибір.

Загалом, в Україні можна виділити декілька груп ідентичностей, які прагнуть бути загальнонаціональними. Перша – національно-патріотичні ідентичності, що чітко закликають до збереження самобутності українського народу, його культури, мови, звичаїв. Друга – проєвропейські, що підтримують європейські демократичні цінності, прагнуть тіснішої інтеграції і входження України до ЄС, та не вступають в суперечку з національно-патріотичними ідентичностями. Третя група – проросійські ідентичності, що підтримують поширення “русского мира”, впровадження російської мови на теренах України та зближення з РФ. Саме проросійська ідентичність та недостатній рівень загальнонаціональної на Сході і Півдні й спричинили відцентрові та сепаратистські тенденції, що уможливило російську інтервенцію.

В основі формування загальнонаціональної ідентичності є національна культура. Кожен етнос має власну культурну традицію, унікальний механізм самовідтворення і самозбереження сакральних змістів її “центральної зони” – ядра даної культури. Щоб асимілювати поневолені народи усі імперії прагнули знищити або хоча б знівелювати, спримітивізувати загарбані етнічні культури, замінити їх власною. Так і українська культура постійно зазнавала асиміляційного впливу від Австро-Угорщини, Польщі, Російської імперії… РФ й сьогодні активно проводить експансіоністську політику, пропагуючи і насаджуючи ідеї “русского мира”.

Недалекоглядна і безсистемна політика попередньої української влади в гуманітарній, етнонаціональній та інформаційній сферах, а іноді й пряме потурання деякими можновладцями поширенню певних теорій, призвело до закріплення шовіністичних ідей у масовій свідомості населення південних і східних регіонів. Саме це й дозволило здійснити злочинну експансію Криму та поширити сепаратистські настрої серед частини жителів Сходу, що прагнули об’єднатися з Росією. Та в умовах збройного протистояння такі ідеї все ж втратили привабливість для більшості місцевого населення, коли вони відчули усі тяготи війни. Підтримка з боку Росії збройного конфлікту на Сході України стала демонстрацією усієї глибини аморальності і злочинності влади РФ, яка задля поширення своїх ідей та відродження великоросійської імперії здатна порушувати міжнародні правові норми, використовувати найбільш ганебні і злочинні методи.

Маркування сучасних подій компонентами інформаційної агресії сусідньої країни актуалізує тематику захисту нашого інформаційно- культурного середовища, позиціювання його як самодостатнього, незалежного простору, що вимагає від нової владної каденції  незворотного дистанціювання від проросійського втручання і впливу. Відтак в умовах сучасних викликів потрібно докласти максимальних зусиль задля формування загальнонаціональної ідентичності, що є питанням національної безпеки. Спільна ідентичність – це основа буття національної спільноти (політичної нації). Якщо її члени мають високий рівень національної самосвідомості, то при політичному врегулюванні існуючих суперечностей і проблем вони здатні обмежити власні особисті, групові чи корпоративні інтереси задля досягнення загальносуспільної злагоди. Якщо ж держава не здійснюватиме ефективних кроків щодо нейтралізації вищезгаданих загроз, то це може призвести навіть до втрати суверенітету, через критичне зниження рівня функціонування політичної системи, спричинене зовнішніми і внутрішніми конфліктами.

Відтак слід констатувати, що формування загальнонаціональної ідентичності одне з найбільш актуальних завдань для українського суспільства.

В основі формування загальнонаціональної ідентичності повинні постати наступні засади:

• Ідея національного суверенітету та територіальної цілісності;
• Ідея поліетнічної, соціальної, політичної злагоди на основі загальноприйнятої мети – забезпеченя духовного і матеріального добробуту громадян України;
• Ідея патріотизму, любові до України як визначальної цінності;
• Національна самоповага та повага до представників інших націй та меншин;
• Захист прав та свобод людини і громадянина, незалежно від етнічної приналежності та інших відмінностей;
• Високий рівень політичної та правової культури населення;
• Розвиток дієвого громадянського суспільства.

Політика національної безпеки в гуманітарній сфері має спрямовуватись на подолання загроз в царині освіти, культури, науки, релігії та на підтримку умов для зміцнення загальнонаціональної ідентичності (мови, культури, традицій, вірувань) усіх етнічних спільнот, й опиратися на ідеї етнічного плюралізму, можливості співіснування та симбіотичного розвитку різних груп у межах єдиного поля етнічного простору.

Необхідно сформувати і законодавчо закріпити доктрину етнонаціональної політики України, що включала б концептуальні засади та базові поняття (“титульний етнос”, “національність”, “корінні народи”, “етнічна група”, “етнічна спільнота” тощо), чіткого визначення яких немає навіть в чинній Конституції. У подальшому потрібно вдосконалювати законодавство і у сфері забезпечення прав національних меншин.

Політика Української держави в гуманітарній та інших сферах має спрямовуватись на подолання загроз в царині освіти, культури, науки, релігії та на підтримку умов для зміцнення загальнонаціональної ідентичності (мови, культури, традицій, вірувань) усіх етнічних спільнот, й опиратися на ідеї етнічного плюралізму, можливості співіснування та симбіотичного розвитку різних груп у межах єдиного поля етнічного простору.

Для цього варто впровадити такі заходи щодо формування загальнонаціональної ідентичності:

• забезпечувати всебічну підтримку процесу мовно-культурного відродження українців як титульного етносу та інших етнічних спільнот України;
• здійснювати захист інформаційного простору України;
• сприяти вільному функціонуванню та розвитку української мови та мов національних меншин;
• популяризувати українську історію, культуру, мову через ЗМІ;
• здійснювати розвиток історичної пам’яті українського народу шляхом створення національних “місць пам’яті”, завершити процес декомунізації та деколонізації української пам’яті;
• забезпечувати підтримку інтенсивного розвитку культурних індустрій шляхом формування режиму державного протекціонізму для національного виробника культурних товарів і послуг;
• сприяти модернізації системи освіти, інформатизації навчальних закладів, введенню елементів медіакультури для розвитку критичного мислення;
• створити ефективні механізмі збереження національної історико-культурної спадщини, зокрема збільшення відповідальності за руйнування чи розкрадання пам’яток культури;
• забезпечити гармонізацію державно-церковних та міжцерковних відносин, усунення політизації церкви;
• створити довготривалі програми міжкультурного та міжрегіонального діалогу;
• створити механізми сприяння задоволенні мовних, культурних, освітніх потреб українців за кордоном;
• вдосконалити шляхи ефективного забезпечення соціальної адаптації біженців в українське суспільство;
• посилити контроль над міграційними процесами.

Підсумовуючи, слід відзначити, що посилення загальнонаціональної ідентичності – одне з головних завдань України на сучасному історичному етапі. Для його реалізації слід активізувати зусилля відповідних державних структур та неурядових організації у сфері суспільних і, насамперед, міжетнічних відносин.