Залізний закон олігархії

Залізний закон олігархії
Сто десять років тому німецький соціолог Роберт Міхельс, учень Макса Вебера, сформулював “залізний закон олігархії”. Згідно з ним будь-яка форма соціальної організації, незалежно від того, якою вона була на початку – автократією чи демократією, згодом неминуче перетворюється на олігархію, тобто на владу вузького кола персон.

Історія незалежної України блискуче підтвердила закон Міхельса. Уже в перше десятиліття існування нашої держави, попри всі спазматичні процеси формування політичних еліт, провінціалізм і хрестоматійну розгубленість “маленьких українців”, бюрократичний саботаж і ваучерні приватизації, українське суспільство впевнено розділилося на касти.

На вершині суспільної піраміди опинилася каста олігархів першої генерації (“олігархів-ембріонів”, карбонових баронів 1990-х), яка вже тоді сконцентрувала у своїх руках левову частку ресурсів і політичної влади.

Далі процеси йшли в бік сепарації успішних “олігархічних ембріонів” від “ембріонів-лузерів”. Якщо ще в середині 1990-х соціологи говорили про “приблизно тридцять тисяч сімей”, які приватизували Україну, то вже на початку двотисячних основна маса з цих тридцяти тисяч “опустилася” на третю, четверту, п’яту сходинки кастової ієрархії, а на першій-другій закріпилися приблизно пів сотні родин, реальні статки яких перевищували (іноді значно, удесятеро й більше) сто мільйонів доларів.

Тобто вже під час другої каденції президента Кучми Україна являла собою сформовану олігархічну країну, де стрижневим політичним процесом була боротьба новоспечених представників “діамантової касти” з архаїчною, розгубленою й отупілою пострадянською бюрократією, яка звично чіплялася за зогнилі рештки “соціальної держави”, за небезкорисну прихильність організованого криміналітету, за штани другого президента та за свої застільно-дачні сподівання на реставрацію імперії.

Помаранчева революція 2004 року показала силу другої генерації українських олігархів, яка не побоялася вкласти гроші в непрогнозовану стихію демосу, вивести її на вулиці, організувати й кинути проти стратегічного союзу совкової бюрократії, споріднених із нею олігархів першої генерації й оргзлочинності. Уже від початку каденції Ющенка реальна державна політика формувалася не в кабінетних “розкладах”, а на “сходках” олігархів.

Усе, що відбулося потім, вписувалося в цю схему. Зокрема, історична Віденська “сходка” “діамантової касти” (олігархів другої генерації) навесні 2014 року суттєво визначила те, що тепер називається “постмайданною історією України”.

Паралельно з кристалізацією олігархічної системи розвинулася популістська тема “боротьби з олігархами”. Фактично саме вона стала стрижнем усіх без винятку “інноваційних” і “протестних” партійних ідеологем (і лівих, і правих, і суто технічних), що здобули прихильність широких народних мас в останні двадцять років.

Усі вони передбачали й передбачають, що в Україні діють дві антагоністичні сили – “злочинні олігархи” й “окрадений народ”. Ці ідеологеми не враховували ані наявності корумпованої бюрократичної системи, яка мала (і далі має) свої зацікавленості та власну політичну волю, ані суттєвого кастового розшарування українського суспільства, яке породило складну соціальну структуру, де кожна каста має і свої вузькі егоїстичні інтереси, і власні ідеологічні “проєкції” на базове мислення української громади. І де начебто прості поняття “український народ” або “народ України” за аналітичного використання треба споряджати багатьма примітками, глосами та ретроспективними коментарями.

У цій структурі олігархи другої генерації відігравали й відіграють одну з ключових ролей переважно завдяки трьом чинникам: фінансовим ресурсам, вмінню домовлятися між собою, інвестиціям у ЗМІ. Вони не лише успішно господарюють, але й забезпечують те, що можна назвати “політично-позиційною рівновагою”, яка більш-менш успішно замінює в нашій країні демократію та не дає наскрізь консервативному й озлобленому народу України посадити собі на шию диктатора на штиб Лукашенка.

Проте всі розуміють, що така рівновага не може тривати довго в країні, яка не має реального базису стабільності – численного й історично відповідального заможного класу, а до того ж перебуває під неослабним тиском сусідньої імперії із суттєво більшими ресурсами й можливостями.

Зрештою, ми вже перебуваємо в ситуації деградації системи, яку вибудували, підтримували й захищали від Януковича та Путіна впродовж 15 років (2004-2019) олігархи другої генерації.

Політичні сили, які здобули владу два роки тому, кристалізувалися в умовах шизоїдної ситуації, навмисно створеної “під вибори” розсвареними олігархами другої генерації, які вже не бачили сенсу в збереженні status quo. Ця ситуація перемістила вектор української політики на спекулятивну колію “відкритих можливостей”.

Знову в бюрократичної касти прокинулися сподівання на суверенне корупційне життя, прискореними темпами завершилося формування третьої генерації українських олігархів. Контури нової “рівноваги” ще не затверділи, але вже зрозуміло: Україну зняли з гальм – і вона рушила похиленою площиною до імлистого майбуття.

До того ж “залізний закон олігархії” ніхто не скасовував. Ми усвідомлюємо, що майбутня стабілізація (політично-позиційна рівновага) буде мати у своєму фундаменті якийсь новий олігархічний “розклад”. Деякі вітчизняні політичні касандри кажуть, що вже у 2023-2024 роках ми побачимо “повністю розкладений пасьянс”. Якщо вони мають рацію, то нова стабілізація відбудеться, найімовірніше, як система троїстих домовленостей поміж олігархами другої та третьої генерації, а також бюрократією, яка спробує стати корупційним “регулятором” ресурсних потоків.

Є, звичайно, і гірші сценарії. Один із них базується на припущенні, що подальше збідніння широких верств населення і війна на Сході суттєво посилять суспільний запит на авторитарного популіста. Зрештою, українська бюрократія не проти того, щоби мати на чолі “сильну фігуру”, яка закріпить за чиновницькими кланами певні синекури, що їх можна буде віддавати “своїм” із покоління до покоління. Теперішнє посилення бюрократії й послаблення олігархів другої генерації відкриває шлях у диктатори не лише відомим фігурам, але й непомітним нині пробаторам, які мають талант вождя і здобудуться (через антикорупційну тему, звичайно) на ситуативну підтримку колективного Заходу.

Інший сценарій передбачає оперативну змову олігархів третьої генерації та їхній консолідований виступ проти київської бюрократії. Ця “олігархія 3.0” може повторити досвід попередників і “підняти Майдан”. Але навіть побіжний аналіз такої можливості дає їй дуже малий шанс.

Народні настрої 2021 року, якщо вірити соціологам, схиляються не до революції, а радше до напруженого очікування якогось акробатичного сальто на верхівці владної піраміди. Падіння олігархів другої генерації широкі маси зустрінуть довгими неугавними аплодисментами. Але не факт, що вони так само привітають штурм владних вершин “олігархією 3.0”.

Також малоймовірно, що змова нових олігархів буде спрямована на фронтальну капітуляцію перед Путіним і “м’яку фінляндизацію” України. Такої спроби, напевне, хотіла б бюрократія, яка під патріотичними гаслами, зрозуміло, знищила б молоду “олігархію 3.0”, остаточно добила б “олігархію 2.0” і почала б ударними темпами вирощувати з чиновницької касти “олігархію 4.0”.

Найпевніше, олігархи третьої генерації не будуть ризикувати, а підуть на ситуативний союз із центральною київською бюрократією й запропонують їй для початку підтримку в справі придушення мрій і схем регіональних еліт. Тоді поява диктатора відтермінується ще років на п’ять-шість. І зорю нового українського авторитаризму ми з вами зустрінемо не раніше 2028 року.

От лише не знаю, вітати читачів із цим чи все-таки не варто.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Гра в традицію На порозі “доби гіперслабкості”