By З моменту захоплення української території та енергетичних установок у 2014 році Росія та її газова компанія «Газпром» ведуть систематичну економічну війну проти України, намагаючись знищити «Нафтогаз» – українську енергетичну компанію, яка є єдиним найбільшим джерелом державних доходів – і державу Україну. Однак, до сьогодні Росії це не вдалося. «Нафтогаз» виграв три арбітражні рішення проти «Газпрому» в 2017 і 2018 роках; вони стосувалися намагань «Газпрому» відвести газ за допомогою газопроводу «Північний потік 2», перешкоджаючи проходу центральноазіатського газу через Україну. Але «Газпром» відмовився виплатити $ 2,6 млрд. «Нафтогазу» згідно з арбітражним рішенням. Натомість Росія блокує цю виплату, будуючи «Північний потік 2», і намагається використати цей трубопровід для того, щоб задушити економіку України та посилити контроль над європейськими енергетичними поставками.
Москва також наполегливо намагається просунути кандидата на пост Президента України (або двох), який пов’язаний з Росією через корупцію, і який завершить поточні подання спорів Нафтогазу до європейського арбітражу. На жаль, зараз виглядає на те, що «Північний потік 2», запрацює, хоча адміністрація Трампа погрожувала німецьким фірмам санкціями, якщо це станеться.
Важливо зрозуміти, що означає для ЄС створення Північного потоку 2. Окрім обходу України та потенційної корупції німецьких політиків, «Північний потік 2» фактично змушує німецькі та східноєвропейські держави та замовників субсидувати російські державні витрати і мимоволі сприяти знищенню Нафтогазу. Ці витрати можуть призвести до переозброєння російської армії, що загрожує суверенітету і цілісності членів ЄС і НАТО. Це також означає, що, незважаючи на їхні зв’язки з ЄС, інвестори в цьому трубопроводі дивляться крізь пальці на порушення міжнародного права, про що записано в арбітражних рішеннях, винесених проти «Газпрому». «Газпром», заохочений таким чином, продовжуватиме підкупати європейські уряди і енергетичну політику; а європейські правові інститути продовжуватимуть залишатися безсильними перед Росією.
Насправді, прибутки від енергоносіїв перевищують все інше, за допомогою чого фінансуються московські диверсійні дії проти європейських урядів: через прямі субвенції для правих анти-європейських партій, таких як Національний фронт у Франції та Рух п’яти зірок Маттео Сальвіні в Італії, не кажучи вже про Альтернативу для Німеччини і безліч інших правих рухів. Енергетичні доходи також є найбільшим джерелом фінансування, яке поширилось з Москви до балканських політичних ділків, щоб підірвати, корумпувати або навіть скинути тамтешні уряди.
Чинити тиск на «Газпром», щоб він підкорився цим арбітражним рішенням – це не тільки сувора правова доктрина але й захист політичних інтересів європейських держав, а також життєвоважливих інтересів України. Застосування такого тиску на Газпром також посилить рішення Європейської комісії щодо необхідності прозорості та справедливої ринкової практики в європейській енергетичній політиці. Ці рішення, безумовно, заслуговують на підтримку членів ЄС з метою максимізації можливостей енергетичної безпеки та сприяння верховенству права та прозорості в енергетичному бізнесі.
Що стосується московської риторики про міжнародне право і необхідності його дотримання, насправді її позиція нагадує про Тразимах в Республіці Платона: думка про те, що справедливість – це не більше ніж перевага сильнішого або «хто сильніший, той і правий». Зрештою ніхто в Європі не заявив, що захоплення Росією Криму, Донбасу та енергетичних об’єктів цих регіонів є юридично виправданим. Але нездатність підтримати Україну та підтримати «Північний потік 2» фактично виправдовує ці узурпації.
У той час, коли глобальний газовий ринок швидко розвивається, а альтернативні постачальники, які набагато менш морально або політично скомпрометовані, стають дедалі доступнішими, чому європейські уряди повинні діяти зі шкодою для своїх інтересів та цінностей без жодного прибутку? Це питання має бути поставлено з реальною гостротою, тому що рано чи пізно європейським урядам, можливо, доведеться відповісти на ще більш складні питання, швидше за все, під тиском і без теперішнього миру.
Стівен Бланк – старший науковий співробітник Американської ради з питань зовнішньої політики. Автор численних зарубіжних політичних статей, доповідей, монографій, присвячених геополітиці та геостратегії Росії та Євразії. Він – колишній співробітник MacArthur у військовому коледжі армії США.
