Залюблені у смерть

Залюблені у смерть
Тут ітиметься не про сексуальну девіацію, відому як “некрофілія”, і не про естетичне захоплення символами смерті на штиб тату chicano. Ітиметься про суспільні настрої, які свідомо чи несвідомо генерують і підтримують публічні маніфестації мертвих, віджилих і безнадійно хворих фрагментів буття.

Історія залишила нам згадки про цілі цивілізації, побудовані навколо культу смерті і загробного життя. Давній Єгипет, цивілізація Бон і міста-держави народу мая не були короткочасними суспільствами-химерами. Вони проіснували довгі століття, залишивши після себе не лише знамениті руїни, але й фундаментальні світоглядні модальності. До прикладу, саме Давній Єгипет подарував нам лінійне відчуття часу, яке, завдяки християнству, нині стало панівним на планеті.

На перший погляд здається, що сучасна Україна є безмежно далекою від хрестоматійних прикладів “суспільного некроцентризму”. Але це лише на перший погляд. Підозри щодо присутності в нашій громадській свідомості потужного некроцентричного складника були завжди. Але посилилися вони торік восени, коли харків’яни обрали міським головою людину, яка, за всіма ознаками, уже гм-гм… зайшла до приймальні в офісі Танатоса.

Якби йшлося про політичний анекдот або подію в маленькому містечку, можна було б знехтувати нею й не надавати їй значення “маркера цивілізаційної диверсифікації”. Але Харків – не маленьке містечко, а “місто №2” нашої держави, перша столиця УРСР і все ще потужний науково-промисловий центр. А 60% голосів – не політичний анекдот.

Присутність у суспільстві некроцентричних настроїв зумовлена кількома чинниками. По-перше, це довга історія політичного й культурного насилля з боку імперських еліт, які володіли Україною. Одним із форматів “тихого” спротиву імперським структурам були ритуали вшанування вітчизняних героїв минулого: козацьких гетьманів, ватажків повстань, померлих митців, січових стрільців тощо. За кілька століть сформувався шаблон “некропольної фронди”, у якому цвинтар розглядається як чільне місце збереження національної самобутності.

По-друге, це ностальгія за “кращими часами”, яка підтримується путінськими ЗМІ (як російськими, так і проросійськими), що працюють у некроцентричній парадигмі звеличення радянських досягнень. У цій парадигмі всі пропозиції “нового”, “свіжого”, “сучасного” розглядаються як наступ деградації та як прояви ворожої пропаганди. Ностальгійне мислення “постсовків” апріорно відштовхує все, що естетично, символічно й темпорально не належить до радянського гештальту. Цвинтарна фронтальність тут мешкає не так на кладовищах, як у радянському “культурно-пропагандистському дистиляті” на кшталт старих радянських стрічок, мультфільмів, книжок тощо.

По-третє, це архаїчність “низового” побуту, у якому все ще не виробилось елементарної громадської довіри до живих, які перебувають під постійною підозрою: а раптом щось не те зроблять. Звідси боязнь позитивного висловлювання на адресу живої людини (не перехвалити, не спровокувати на зарозумілість, не помилитися в оцінюванні й не наразитися на суспільний осуд) та, як своєрідна компенсація, надривне величання померлих, які не здобули належного визнання за життя.

По-четверте, це наше постійне перебування в “топосі поразки”, у ситуації, коли на зміну поганим подіям приходять ще гірші, коли некомпетентну еліту витісняє ще більш некомпетентна, а на підході – просто банда ідіотів. Це автоматично породжує “культ минулого”, спроби повернення на “втрачений ґрунт”.

По-п’яте, це глобальний настрій Гіпермодерну, який пропонує відмову від будь-яких елементів сталості і для якого смерть є одним із головних ціннісно насичених і культурно розроблених “якорів” невловимого та дефіцитного часу.

Поки що ми не відчуваємо безпосередньої небезпеки некроцентричної революції. Ми помилково та одномірно сприймаємо некроцентризм як один із складників консерватизму. Але не виключено, що одного чудового дня некроцентризм навколо нас згуститься в цивілізаційну домінанту, і ми ніс у ніс стикнемося з тим, що можна назвати “некроцентричною диктатурою”.

Адже досвід древніх жрецьких держав підтверджує можливість буття ахронних “цивілізацій смерті”, де головним (проте публічно не маніфестованим) завданням влади є створення суспільного відчуття застиглого, прирученого та дресированого часу. Відчуття благодатної незмінності як умови особистої безпеки та колективного комфорту. Також можемо припустити, що сучасний технічно-інформаційний інструментарій може значно полегшити процеси встановлення некроцентричної диктатури, адже мертва техніка є ледь не органічним союзником “цивілізації смерті”.

Некроцентризм є привабливим для тих суспільств, де не вітається ініціатива й де заздрісне й залякане населення готове обмежувати свої потреби та мрії в ім’я колективної безвідповідальності і штучної “зрівнялівки”. Таке суспільство орієнтується не на новаторів, а на “жерців”, які пропонують у якості наріжних цінностей щось “умовно фундаментальне”: від релігійного сектантства й некрогероїки до гендерного традиціоналізму.

У клановому суспільстві потенційні “жерці” здатні утворювати некроцентричні групи впливу та отримувати суспільну ренту за позицію “охоронців святих могил і вівтарів”. Варто зазначити, що для такої позиції не потрібно ані специфічної компетентності, ані високої освіченості. “Охоронцям святих могил” для підтримання свого суспільного статусу достатньо постійного повторення кількох зрозумілих масам шаблонних формул. Тому в ситуації некроцентричної диктатури можуть успішно діяти архаїчні “соціальні ліфти”, базовані на родинних зв’язках, особистій і клановій відданості.

Це, зі свого боку, буде привабливим для неосвічених і люмпенізованих верств населення, як свого часу “соціальні ліфти” більшовизму і нацизму привабили до відповідних ідеологій широкі маси лузерів і маргіналів.

Одночасно в некроцентричній революції можуть бути зацікавлені іноземні центри впливу, яким принципово законсервувати країну, відокремити її від стрижневих трендів сучасності й зрештою довести до самознищення. Таку тенденцію ми бачимо в Україні, де проросійські сили об’єктивно виступають провокаторами, протагоністами та оборонцями некроцентризму.

Напевне, якби ця стаття писалася років 30 тому, авторові пасувало б закінчити її закликом на штиб: “Люди, будьте пильними!”. Проте за доби Гіпермодерну всі подібні заклики апріорно адресовані порожнечі. Тому залишається сподіватися, що від некроцентричної революції нас врятує якесь диво. Може, й те саме, яке рятувало до цього.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Чинник часу Свято нетерпимості