By Порівнювати розпад СРСР і розвал колишньої Югославії (СФРЮ) не цілком коректно. Та все ж існує ціла низка збігів, вивчення та аналізування яких могло б придатися не лише історикам, але й будівничим нинішньої України. Чи точніше – «завтрашньої».
28 травня Сербію потрясла звістка про те, що поліція спеціального призначення республіки Косово увірвалася на територію своїх північних регіонів, населених переважно сербами, і в брутальний спосіб провела арешти й обшуки у десятках домів. Було затримано близько тридцяти осіб, дві третини з яких місцеві поліцейські. Це потрясіння розійшлося хвилями по всьому Балканському півострову і дійшло врешті-решт до центральних пунктів ЄС, ООН і НАТО.
Тут потрібно пригадати собі, що таке Косово. Це південно-західний регіон Сербії, в якому компактно проживає переважно албанське населення, за виключенням кількох районів на півночі регіону, де і розгорталися згадані вище події. Регіон проблемний. У колишній Югославії Косово мало автономний статус, ухилений згодом владою Сербії. Коли сербська влада у 2009 році вирішила там навести «жорсткий» порядок, то для країни це закінчилося бомбардуванням об’єктів військової інфраструктури і у столиці – Белграді, і у інших локаціях по всій території. Та найгіршим для сербів результатом стало те, що під протекторатом сил Заходу косовські албанці проголосили незалежність зі столицею у Пріштіні.
Для значної частини світу незалежність Косова до сьогодні є спірним і неврегульованим питанням. Сербія й надалі вважає цей регіон своєю територією, однак не має на нього ніякого впливу. Керує там місцева адміністрація, минулого року було створено по-армійськи озброєну місцеву поліція спеціального призначення, а для уникнення зіткнення сторін у регіоні розміщені миротворчі сили – KFOR. Найбільш «запальною» зоною в цій ситуаціє є, зрозуміло, північні райони Косово, у яких живуть етнічні серби, але формально керує косовська адміністрація. Формально, бо представниками цієї адміністрації в регіоні є все ж у переважній більшості етнічні серби. Отже, будь-який конфлікт в цьому анклаві відразу набирає ознак «міжетнічного».
Саме такий конфлікт стався наприкінці травня. За офіційною версією Пріштіни там було проведено спец-операцію поліції в рамках боротьби з корупцією та організованою злочинністю, в результаті якої заарештували 21 працівника місцевої поліції та 7 цивільних осіб. Більшість затриманих, приблизно дві третини – серби. У деяких населених пунктах анклаву місцеві активісти вчинили спротив зі стріляниною та зведенням барикад, щоб не дозволити вивести затриманих до Пріштіни. Є поранені з обох боків, але в цілому операція завершилась успішно – затриманих вивезли, а ситуація в регіоні дещо заспокоїлась. Та фінал офіційної версії є надто оптимістичним і не зовсім відповідає дійсності.
Частина сербського політикуму і більшість ЗМІ розтиражували серед населення страшні меседжі – сербів били і принижували, спеціально нищили майно в домах, де проводили обшуки й затримання, та пошкодили десятки автомобілів на вулицях. Це порушує міжнародні домовленості, отже Сербія повинна відреагувати. У сповненому драматизму виступів в парламенті Сербії глава держави Александр Вучіч запевнив, що не дасть залякувати і принижувати братів у Косово. За його наказом сербські Збройні сили були приведені у бойову готовність, а частина підрозділів перемістилася до самого північного кордону Косово.
Глава МЗС Російської Федерації Сергій Лавров, котрий саме перебував у столиці Словенії Любляні, заявив, що цей інцидент є провокацією з боку Пріштіни, який став можливим тому, що ЄС і ООН недбало слідкують за виконанням домовленостей в регіоні і не реагують на їх порушення з боку косовської влади. В свою чергу Федеріка Могеріні від імені ЄС заявила, що все це є наслідком того, що керівництво Сербії і Косово ось уже десять років не можуть домовитися про мирне співіснування і що вони негайно повинні повернутися за стіл переговорів. Однак, всі ці заяви нікого не заспокоїли – Сербія кипить, а в проблемному регіоні сербське населення збирається на масові мітинги під гаслами: «не дамо себе залякати», «будемо захищатися», «Косово – це Сербія» і т.д., і т.п.
Неспокійно теж і у деяких світових столицях, де одні зі страхом, а інші з надією, очікують, як розгортатимуться справи – чи з кинутої іскри не розгориться полум’я чергового збройного конфлікту на Балканах.
Київ до таких столиць, скоріш за все, не належить. Але це не означає, що відповідні представники українських державних еліт не повинні пильно слідкувати за розвитком балканського конфлікту. Особливо, якщо проводити певні уявні паралелі із нинішньою ситуацією на території східного Донбасу і перспективами її розвитку у майбутньому.
От уявімо собі, як може функціонувати регіон ОРДЛО після його повернення під владу України. Зрозуміло, що Донбас не прийде «з повинною», а згодиться на реінтеграцію тільки за умов повної амністії для активістів «русской весны» і якогось типу особливого статусу місцевої адміністрації. Імовірно під наглядом міжнародних миротворців. В регіоні цьому, як знаємо, завжди була і тим більше буде після років «незалежності» підвищена криміногенна ситуація. Отже, що можемо отримати – місцеві клани займаються «контрабасом», рекетом, грабежами тощо; центральна влада мусить навести порядок і висилає спец-підрозділи в регіон; місцеві «барони» активують активістів у балаклавах, котрі зводять барикади і відстрілюються; стурбована Росія підводить військові підрозділи до українського кордону; Брюссель і Вашингтон висловлюють занепокоєння і закликають до переговорів.
Але ж ми вже щось подібне проходили. І що ж далі? Як Україна планує вирішувати цю проблему? Чи є у Києва якийсь план? Хто про це знає, хто його писав, хто його здатен реалізувати? Без попередньої відповіді на всі ці питання Київ ніколи в житті не впорається з проблемою повернення «тимчасово окупованих територій». Косово, звичайно ж не Донбас, а Сербія не Росія. Та приглянутися до ситуації на Балканах все-таки варто.
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
