By 
Одразу кілька подій упродовж декількох днів підтвердили, що росія дедалі більше втрачає спроможність впливати на міжнародні виклики. Вона настільки змушена концентрувати всю свою потугу та увагу на війні проти України, що невдовзі зовсім може перестати сприйматися за важливого геополітичного гравця. Події довкола війни за Нагірний Карабах на це яскраво натякають.
Видання War on the Rocks пише про те, що російський напад на Україну відгукується за понад тисячу кілометрів від Києва, у Сирії. Це відбувається тому, що кремль загруз в Україні і змушений максимально зменшувати свій контингент деінде, аби кинути всі сили на свою неспровоковану загарбницьку війну. Тому невдовзі слід очікувати зміни балансу сил у Сирії.
Та це стосується не лише Сирії, а й усіх інших конфліктів, у які втручалася росія. Будьмо відверті, не просто втручалася, а нерідко ставала їхнім призвідником, намагаючись створювати гарячі точки, аби потім виступати в ролі “миротворця”, а часто — і постачальника зброї водночас.
Упродовж десятиліть кремль будував собі імідж впливового гравця на міжнародній арені, сильної військової потуги, що здатна примирювати сторони. Ще один не менш важливий образ, що його плекав путін, — борець із міжнародним тероризмом. Вершини в цьому йому вдалося досягти під час підйому Ісламської держави (ІД), що так само скористалася із вакууму влади і змогла захопити значні території. Ще тоді чимало аналітиків попереджало про ризиковість додавання росії до “міжнародної коаліції”, що боролася проти терористів з ІД. Проте інша частина, навпаки, запевняла, що без росії ніяк. Частково саме через це (а заодно й через небажання висилати свої армії в район бойових дій на Близькому Сході) Захід не взявся вводити серйозних і рішучих санкцій проти росії після окупації нею Криму й частини Донбасу. Натомість він явно недооцінив загрозу від росії та ще більшу небезпеку, що полягає в безкарности (відсутности пропорційної відповіді за дії в Україні) кремля.
Росія втрачає вплив навіть на території своїх найближчих союзників. І якщо Білорусь можна вважати частково підім’ятою під кремль, то стверджувати щось подібне про решту партнерів з ОДКБ не варто. Ще нещодавно Вірменія була цілком вірним і покірним сателітом росії, адже офіційний Єреван не мав іншого виходу, як шукати підтримки в москви під час військових дій проти Азербайджану за Нагірний Карабах. У 2020 році, коли Азербайджан зміг відвоювати чималу частину своїх територій, путін вирішив не виступати на боці свого партнера, а начебто примирити сторони. Так було підписано угоду, за якою припинялися бойові дії, а російські війська мали забезпечити можливість руху Лачинським коридором — єдиною дорогою, що з’єднує Нагірний Карабах із Вірменією. Торік у грудні, невдовзі після чергового загострення, азербайджанські активісти перекрили Лачинський коридор під приводом екопротестів. Вірменія очікувала на те, що російський “миротворчий контингент” його розблокує, проте цього не сталося.
Цей випадок чудово демонструє одразу кілька моментів нової реальности. По-перше, росія, як завше, не збирається виконувати зобов’язань навіть перед своїми найближчими партнерами, бо добре знає, що нічого їй за те не буде. То що вже й говорити про договори із тими, кого в кремлі сприймають за ворогів? По-друге, через війну проти України росії довелося скоротити контингент у Вірменії та забрати звідти найбільш боєздатні сили. Можливо, за інших обставин російські війська й виступили б проти азербайджанських протестувальників, проте дуже ймовірно, що ті б і не вдалися до мітингів, якби була реальна загроза. Натомість зараз, відчувши слабкість кремля, вони роблять, що хочуть. Ну, й по-третє, навіть невелика групка активістів може створити для росії проблеми. Це є чудовим підтвердженням давно сформульованого правила про те, що росія має нахабність сунутися туди, де, на її думку, не дістане належної відсічі.
Проте інтуїція часом підводить кремль, як-от у випадку з Україною, бо йшлося, власне, не лише про інтуїцію, а і про купу грошей, викинутих на інфільтрацію агентів в Україні та на російську пропаганду. Проте агенти й нашіптувачі традиційно розікрали бюджет, за виконані дії прозвітували, а на те, що доведеться за це відповідати, не сподівалися, бо не вірили в можливість війни. Або так само не розуміли України. Тому путін вдався до повномасштабного вторгнення і тепер із цього капкана просто так вибратися не може, адже довести свою спроможність для нього начебто справа принципу. Через це закривається решта російських проєктів у сфері міжнародної (не)безпеки. І дуже ймовірно, що проєкт “росія” теж доведеться прикрити, якщо різного роду макрони не намагатимуться допомогти путіну зберегти лице.
У зв’язку із цією ситуацією у Вірменії відбулося одразу кілька не дуже типових подій. Спершу протестувальники зібралися під російською військовою базою в місті Ґюмрі. Передовсім вони вимагали, аби російська армія розблокувала Лачинський коридор. Крім того, закликали до виходу Вірменії з ОДКБ та вигукували “ні російській окупації”. Протест розігнали правоохоронці.
А вже через кілька днів прем’єр Вірменії Нікол Пашинян заявив, що Міністерство оборони країни вирішило відмовитися від навчань ОДКБ, що мали відбутися на її території, вважаючи їх недоцільними в сучасній ситуації. Ба більше, деякі медіа стверджують, наче в тому разі, якщо росія не розблокує Лачинський коридор, Вірменія може таки вийти з ОДКБ. Така подія стане неабияким потрясінням для кремля, адже не вкладається в кремлівську матрицю.
Якби війна не стосувалася України, то історія із втратою російського впливу на Вірменію могла б стати чудовою нагодою для української влади проявити лідерську позицію в регіоні та спробувати допомогти країнам розв’язувати їхні питання дипломатичним шляхом. Проте очевидно, що офіційному Києву зараз зовсім не до того. Натомість хотілося б більш рішучих дій зі сторони колективного Заходу. І США, і ЄС намагаються стати медіаторами для переговорів, проте ситуація непроста. Звісно, кремль не зацікавлений у тому, аби відбулося перемир’я, тим паче — під егідою європейських та американських дипломатів і чиновників. Тому росіяни однаково намагатимуться перешкодити цьому. Азербайджан теж не дуже зацікавлений, адже в нього врешті є нагода повернути собі територіальну цілісність, поки ніхто особливо не заважає. Ось хто справді активно користається з ослаблення росії. Тож чи призведуть до якогось успіху заяви США та ЄС про велику стурбованість та їхні заклики розблокувати Лачинський коридор — невідомо.
Заходу також варто задуматися про зміну балансу сил у Сирії, адже вакуум, спричинений зменшенням російської присутности в регіоні, вирішить заповнити хтось інший. А там уже всі потенційні учасники перебувають на низькому старті, готуючись до активних дій. Тож Заходу потрібно або більше тиснути через дипломатичні канали, або підтримувати своїх партнерів, аби конфлікт не розгорівся із новою силою і не відтягнув на себе увагу від злочинів росії чи щоб не проґавити сходження якоїсь іншої потуги, як це сталося з ІД.
Зараз якраз чудовий час для Заходу, аби продемонструвати світові два важливі моменти. Перший, що росія була тією силою, яка розпалювала та підтримувала конфлікти, тож її усунення з міжнародної арени піде на користь усім, окрім тих держав, що беруть із неї приклад. Другий, що м’яка сила, себто дипломатія, може вирішити набагато більше, ніж мова ультиматумів і брязкання зброєю. Проте ті, хто порушує правила та кордони й не розуміє, що дипломатією можна досягнути більшого, повинні усвідомити, що вони будуть покарані належним чином і з відповідними наслідками аж до втрати влади або й навіть державности. Вартувало б, звісно, розпочати із самої росії.
