By Нині, коли майже кожен з нас відмірює свої щоденні десять тисяч кроків за допомогою Fitbit чи відстежує фертильність у таких застосунках як Glow, легко піддатися надмірному впливу цифр, – пише Клаудіа Уолліс у журналі “Scientific American”.
Чи мій індекс маси тіла нижчий 25? Чи нормальними є показники кров’яного тиску, як на мій вік? Чи рівень того паскудного холестерину LDL у крові в нормі? Та підхід до вимірювання здоров’я цифрами є дещо обмеженим і може завести нас на манівці.
Наприклад, відстежування змін рівня цукру у крові – проблема, актуальна для приблизно половини американців, що хворіють діабетом або мають переддіабетний стан. Упродовж десятиліть лікарі переконували таких пацієнтів, що вони повинні зосередитися на чітко визначеній меті – максимально близькому до 7% вмісту гемоглобіну А1С (білку, покритого цукром, який віддзеркалює рівень глюкози у крові за останні два-три місяці). Це магічне число взялося із дослідження 1993 року, яке показало тривалі позитивні ефекти, передумовою чого було утримання показника гемоглобіну А1С на рівні нижче 7% завдяки дієті, лікам, фізичним вправами чи їх поєднанню.
Джоанн Менсон, спеціаліст превентивної медицини у лікарні Brigham and Women`s Hospital у Бостоні, упродовж 25 років клінічної практики спостерігала за пацієнтами, у яких розвинулась манія ідеальних 7%. Водночас з роками, в міру зменшення вироблення організмом інсуліну, ця мета стає майже недосяжною, тож пацієнти вимушені почати вживати ліки. Небажані дії починають накопичуватися так само швидко, як і рахунки за лікування. Та найважливіше, що сучасні дослідження підтверджують, що не усі ліки, які знижують рівень А1С, настільки ж ефективно захищають хворих на діабет від серцевих захворювань, ниркової недостатності, втрати зору та інших жахливих ускладнень. Експерти все частіше радять застосовувати у лікуванні більш індивідуальний підхід.
Однією з причин цього став той факт, що користь від чіткого контролю рівня цукру збільшується лише за багато років, тоді, водночас шкідливі наслідки надто наполегливого лікування (як от зменшення рівня глюкози, що може спричинити втрату свідомості) проявляються швидко. Себто “старший чи слабший пацієнт може не прожити достатньо довго, щоб дочекатися позитивного результату”, – твердить ендокринолог Джудіт Фрадкін із Національного інституту діабету, захворювань органів травлення та нирок (США). Серйознішою проблемою може стати перелом кісток підчас падіння, спричиненого низьким рівнем цукру у крові. Висновок: лікування стає дискусійним питанням.
Схожі проблеми і з контролем за рівнем холестерину. П’ятнадцять років тому лікарі вважали, що пацієнти повинні утримувати рівень холестерину LDL нижче за 100 мг/дл, а якщо вони вже пережили інфаркт чи апоплексичний удар, то прагнути досягнути рівня у 70 мг/дл, підтримуючи його дієтою, фізичними вправами чи вживанням статинів. Хоч такий підхід існує й досі, та директиви у 2013 році змінилися, коли було доведено, що немає достатніх аргументів на користь таких точно визначених меж, їх було замінено більш індивідуальні. “Ми зробили значний крок у напрямку підходу, який вимагає від пацієнта обдумування того до якої групи ризику він належить, відмовляючись від визначення, що нижче від якогось рівня ризику вже немає, а вище від якогось є стопроцентний ризик”, – говорить Нейл Дж. Стоун із Північно-західного університету (США).
Існують поважні докази на користь застосування статинів із метою зниження рівня холестерину у пацієнтів із групи високого ризику, наприклад тих, які пережили інфаркт чи інсульт, осіб віком 40-75 років, хворих на діабет. Та найкращим рішенням для будь-якого лікування є якісна оцінка і ухвалення схеми спільно із пацієнтом.
Варто все ж звернути увагу на те, що існують певні чіткі норми. Якщо рівень LDL перевищує 190 мг/дл, то пацієнта потрібно лікувати, незалежно від ситуації. Так само із рівнем гемоглобіну А1С: вищий за 9% він є серйозною загрозою. Все ж не зважаючи на це, рішення лікарю завжди потрібно узгоджувати з хворим. Однією з причин цього є глибше розуміння шкідливості як недостатнього, так і надмірного лікування. Іще одна причина – визнання преференцій пацієнта. “Люди переважно добре себе знають, – каже Менсон. – Деякі з них відчувають побічні дії ліків. Інших лякають випадки інфаркту чи інсультів у когось із родичів.”
Врешті-решт дедалі більшу підтримку отримує переконання, що досконале зовсім не мусить бути ворогом хорошого. Гляньмо хоч би на проблему маси тіла: в одному із досліджень особи, в яких діагностували переддіабетний стан, досягнули зменшення ризику розвитку діабету вдвічі упродовж трьох років лише завдяки тому, що втратили в середньому по 7 кілограмів зайвої ваги.
Персоналізовані цілі і спільне прийняття рішень означають більший натиск на самосвідомість. На щастя, у цьому можуть допомогти мобільні застосунки для контролю за показниками здоров’я. Фрадкін, Менсон та інші вчені із захопленням сприймають новітні додатки, які меншою мірою зосереджуються на цифрах, й більше на допомозі в ухваленні рішень для здорового життя.
