Жанрова країна

Жанрова країна
Колись твори мистецтва розділяли за жанрами. Класифікація була грубою, довільною, але народу подобалася. Бо ж просто й наочно. Не треба розбиратися в тонкощах морфології, головне – причепити ярличок. Європейські інтелектуали стверджують, що нині ділення на жанри – архаїка. Проте в Україні ті, хто рефлексує на мистецькі теми, і досі здебільшого не второпали, що саме слово “жанр” із головою видає їхню прив’язаність до схематики минулого століття.

З іншого боку, “немистецьке” життя нашої країни усіма своїми подіями, проявами та форматами підштовхує нас до французького слова “жанр”.

Якщо подивитися, скажімо, на політику, то найзручніше ділити політиків і партії саме на жанри, бо за ідеологією ніяк не поділиш. Власне ідеологій в українських партій не було, нема й не буде, а от набори простеньких ідеологічних кліше на кшталт того, що оті за “традиції предків”, а оті за “діджиталізацію”, є. Але спробуй копнути глибше й вже не розбереш, де закінчується правоцентристська параноя і починається лівоцентристська шиза.

Бо коли ідеології зазнають системного виродження, то те, на що вони перетворюються, можна описати лише в термінах клінічної психіатрії.

Хтось скаже, що і слава Богу. Адже золота доба ідеологій безповоротно минула. Проте й за типом соціальної бази українські партії не класифікуєш. В нас немає класичних партій середнього класу, пролетаріату, бюджетних працівників чи дрібних крамарів. Лише час від часу з’являються і зникають “селянські партії”, залишаючи після себе характерний аграрний аромат.

І в такій ситуації єдиною можливою класифікацією стає той опорний публічний жанр, у якому виступають партійні політики. Та сценічна ніша, яку їм намалювали політтехнологи. У тому плані українська політична сцена нагадує циркову. Починаються вибори, й на неї виходять улюбленці публіки у своїх перевірених амплуа: комік з коровою, жінка-мутант, імітатори голосів, кулачний боєць і т.д.

Кожен із них уже зжився зі своєю роллю та знає її краще за самого себе. Кожен із них увірував у ту писанину, яку їм колись настрочили іміджмейкери, і вже підрахував суми, які заробляють у тій чи іншій ніші.

Їхні виборці так само поділяються зовсім не на групи стейкхолдерів, чиї економічні чи соціальні інтереси пов’язані з виконанням програми певного політика, а на любителів певного жанру, на фанатів певного актора. Комусь подобається посмішка одного кандидата, а комусь – тупі жарти іншого. Хтось голосує за вдалий мітинговий спіч, а хтось хоче пісень, тусовок з прапорами та свіжих емоцій.

Один із знайомих політтехнологів якось зауважив, що в Україні електорат “технічно є публікою, що перебуває у глядацькому залі”. Від свідомого виборця такий “глядач” відрізняється не лише пасивною позицією “нехай вони грають, а я собі подивлюся”, а ще й тим, що вибір виборця-глядача лежить в суто емоційній площині. Він чекає не на реформи, не на визначену політичну лінію, а на точне попадання актора в нішу улюбленого жанру. Він очікує від політиків певних (чітко визначених) слів, виразів обличчя та жестів. Найменше, найдрібніше відхилення від жанрового канону загрожує політику втратою підтримки виборців.

Тут політик як сапер – помиляється лише раз.

Політичні старпери пам’ятають хрестоматійний прокол лідерки українських “лівих і ностальгуючих”, яка приїхала до своїх виборців на лімузині. А ті ж чекали на “свою в дошку тітку”, яка розуміє та розділяє “по жизні” їхній гаражно-котлетний побут. Як результат, лідерка за кілька місяців зникла з вітчизняної політичної сцени разом зі своєю партією, назву якої тепер вже мало хто й пригадає.

Тому в українській політиці найважливішим є дотримання вимог жанру. Якщо політик позиціонує себе як твердого патріота, він має постійно повторювати 12 словосполучень, що їх спеціалісти з НЛП визначили як “сигнально-символічні маркери” (ССМ) для націонал-патріотичного електорату. А також ретельно уникати 6-7 (за різними дослідженнями) тверджень, які цей електорат сприймає як “зраду”. Так само політики, що підгортають електоральні грядки “політичного совка”, з такою ж регулярністю повторюють 11 ССМ для радянських реліктів й уникають 8 месиджів, які фронтально не сумісні з світосприйняттям любителів “старих пісень про головне”.

Наслідком такої простоти є ситуація “жанрової країни” – віртуального залу на тридцять з чимось мільйонів глядачів. Замість того, щоби формувати свою спільну долю, вони дивляться на сцену і сперечаються про те, хто з акторів буде лагідніше красти суспільні ресурси – ті, які розважають електорат у жанрі комедії, чи ті, які трагічно насуплюють мармизи й викрикують про тотальну зраду і погибель.

Кажуть також, що жанрові симпатії українців пов’язані з соціальними кастами. Наша “золота” каста, спадкоємці тих, хто брав державні кредити у 1989-му, начебто полюбляє трилери і детективи. Каста дрібних міських «рєшал», кажуть, обожнює комедії. А каста сільських вуйків віддає перевагу історичним драмам, де багато плачуть. Сам я у такий поділ не вірю, бо на власні очі бачив, як безмежно, аж до судом і вологих плям на штанях, регочуть на виступах стендап-коміків і українські шудри, і українські кшатрії.

А як хтось запитає, чи українські брахмани також регочуть, я відповім, що не відаю, бо не бачив ще жодного справжнього українського брахмана.

Мабуть, сміх – це єдине, що сьогодні об’єднує всі українські касти. Дивуюся, що наші політологи та культурологи ще не придумали якогось специфічного терміну для позначення формату такої ситуативної єдності. Наприклад, “соборний регіт”.

Можливо, у соборному реготі криється запорука щасливішого майбутнього українців. Бо раніше нас об’єднували лише ССМ та соборні ридання, які всім набридли. Але вже видно, що каста жерців соборних ридань поступово перекваліфіковується на жерців соборного реготу. За сміх тепер платять більше, ніж за ридання. Себто що не проплакали, те просміємо.

Час від часу мені здається, що ось-ось уся ця гомінлива зала, це суспільство дешевого телеспектаклю втомиться, плюне, матюкнеться й залишить глядацькі місця. Але ні, не втомлюється. Не відчуває тотальної жанрової кризи. І знову готується голосувати за улюблених акторів, які звично й нахабно повторюють завчені ще десятиліття тому репліки.

Зала посміхається назустріч героям старої всеукраїнської оперети, шепоче їхні старі слогани та очікує від них чогось подібного. Зала перемовляється: “Як вони постаріли”. Зала приглядається до нових персонажів і з задоволенням констатує, що нові геть подібні до старих. І чекає від нових старої жанрової чіткості.

Стає зовсім нецікаво.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Про Храм Про “довгі стратегії”