By 
27 СІЧНЯ У СВІТІ ВІДЗНАЧАЮТЬ ДЕНЬ ПАМ’ЯТІ ЖЕРТВ ГОЛОКОСТУ. ЗА ПОНАД ШІСТЬ РОКІВ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ НАЦИСТИ ВБИЛИ У ЄВРОПІ МАЙЖЕ ШІСТЬ МІЛЬЙОНІВ ОСІБ ЄВРЕЙСЬКОГО ПОХОДЖЕННЯ. ДЛЯ УКРАЇНИ ЦЕЙ ДЕНЬ ПОВИНЕН МАТИ ОСОБЛИВЕ ЗНАЧЕННЯ НЕ ТІЛЬКИ ТОМУ, ЩО НА ЇЇ НИНІШНІЙ ТЕРИТОРІЇ ТОДІ БУЛО ЗНИЩЕНО МАЙЖЕ 1,6 МЛН ЄВРЕЇВ, А ЩЕ Й ЧЕРЕЗ ТЕ, ЩО ТИСЯЧІ УКРАЇНЦІВ БУЛИ СПІВУЧАСНИКАМИ ТОГО ЗЛОЧИНУ. І ОСКІЛЬКИ САМІ УКРАЇНЦІ РОЛЬ ТИХ ТИСЯЧ ЩЕ НЕДОСТАТНЬО ВИВЧИЛИ І ВІДПОВІДНО ОЦІНИЛИ, ТО ВЕСЬ НАШ НАРОД В ОЧАХ ПРИЧЕТНИХ І ЗАЦІКАВЛЕНИХ СЕРЕДОВИЩ МАЄ ДОСІ ПОГАНУ РЕПУТАЦІЮ АНТИСЕМІТІВ.
Ні українські державні органи, ні академічні кола, ні громадський сектор, ні так звані публічні інтелектуали чи моральні авторитети не докладають достатніх зусиль, щоби перегорнути цю сторінку історії. Але не можна всю провину перекладати тільки на них – оскільки страждає репутація всього народу, то ж і відкриття всієї правди про участь українців у Голокості повинне стати справою всенародною.
І хоч звучить це патетично, то насправді у “всенародних” масштабах завдання не таке вже й складне. Багато міст, містечок і сіл на всій території України мають у своїй історії “єврейську сторінку”. За радянських часів тема Голокосту замовчувалась, тому й зараз старші покоління про це не говорять, а молодші, відповідно, не знають. Потрібно перервати цю мовчанку і розповісти як про євреїв свого міста чи села загалом, так і про їхню долю в часи війни. Але, думаю, не менш важливим буде розказати і про те, як це “табу” реалізувалося за радянської влади. Ось, наприклад, як ця історія з моїх родинних Рудок, містечка за 50 км від Львова.
Найпопулярнішою серед рудківської дітвори – влітку для купання, взимку для гри у хокей – була водойма, яку місцеві називали “Жидівський ставок”. Ставок був невеликий і брудний. Дно було дуже мулисте і небезпечне – завжди там хтось пошкоджував собі руку чи ногу. Батьки нерадо відпускали нас туди і категорично забороняли пірнати. Не пояснювали чому і взагалі не любили розповідати дітям історію цього місця. Лише в дещо старшому віці діти дізнавалися, що ставок раніше був старим єврейським цвинтарем, а те, об що ми калічили собі руки чи ноги на його дні, було не що інше, як мацеви – надгробні кам’яні плити.
Десь під кінець 70-х років на околицях Рудок в колишніх глиняних кар’єрах з’явилися нові ставки – вони були чисті і глибокі, з твердим дном. Про “Жидівський ставок” рудківчани забули. Згадали про нього вже під час “пєрєстройкі і гласності”, коли в містечко завітали з-за кордону кілька колишніх рудківчан єврейського походження. Говорили, що вони збираються чи то відновити цвинтар, чи то встановити там якийсь пам’ятний монумент. А закінчилось все тим, що це місце зрівняли з землею і збудували в тому районі житлові будинки.
Так звана політика гласності принесла молодим рудківчанам ще одну історичну несподіванку: виявилось, що десь за два кілометри від містечка у напрямку Львова нацисти розстрілювали місцевих євреїв. Після війни там ніби навіть був пам’ятний знак – “мєсто казні фашистамі совєтскіх граждан”, але вже нас, школярів 70-х років, ніхто не водив туди і не розповідав ні про яких “граждан”. Тут варто ще додати, що і місцеві партійці, і члени містечкової адміністрації, і вчителі у школі здебільшого, тобто майже всі, були українцями: частина – “спеціалісти” зі сходу, а частина таки місцеві.
Думаючи про це згодом, мені все не давало спокою – що заважало цим людям розповісти нам про трагедію рудківських євреїв, які a propos становили до війни 60% населення? Чим заважало старе єврейське кладовище агонізуючій радянській владі у маленьких Рудках? Чому вони мовчали і так чинили? Я й досі не маю відповіді на ці запитання, але її мають ті, хто знає про нашу погану репутацію: “Ясно чому, – кажуть вони, – ви ж всі антисеміти!”.
Я не антисеміт і більшість моїх друзів – теж. Смію припустити, що українці здебільшого також не належать до цієї категорії. Але нині мало просто не бути антисемітом, потрібно про це відкрито заявити, щоб чесно означити свою позицію і дати приклад іншим – передусім дітям. Під “заявити”, зрозуміло, я не маю на увазі “вилізти на трибуну”, а просто розпочати робити малі, рішучі і чесні кроки в цьому напрямку. Наприклад, вивчити і переповісти “єврейську історію” свого села, містечка чи міста. І треба розуміти, що йдеться тут не так про правдиву історію, і не так про покращення українсько-єврейських стосунків, як передусім про те, щоб – “Ніколи знову!”.
