By Андрій Бондаренко, філософ
Схоже, що після доби віри в прогрес та демократію настає епоха віри в традиційні цінності. Сьогодні це поняття є рятівним стоп-краном для тих, хто не бачить себе у сучасності чи не приймає контурів реального світу.
“Що взагалі робиться і куди все котиться? – думає ще один незадоволений модерними тенденціями. – Нам обіцяли роботу і мир, а натомість ми отримали якусь постправду, війни і руйнування моралі!” Для тих, хто прагне вийти із хаосу сучасної непевності, і блимає потужний маяк традиційних цінностей. Традиційні, а отже, – перевірені часом, незмінні, міцні і надійні. Цінності, які є протилежністю до всього модерного, хаотичного і короткочасного.
Логіку тих, хто вважає, що варто припинити бавитися в усі ці модерні експерименти і повернутися до того моменту, коли ще існували якісь тверді, неумовні цінності, легко зрозуміти. Ну справді, спробували рухатися швидко, не озираючись назад, – і що маємо? Зруйнували те, що було, а побудова чогось нового, рівноцінного постійно відкладається. Кризи не припиняються, жити стає важче, нікому вже не можна вірити. Краще здати назад.
Однак, окрім логіки, є ще одне важливе питання. Чи ті цінності, які сьогодні називаються “традиційними”, справді є такими? Чи дійсно ми ще пам’ятаємо, як саме жили наші незіпсовані модернізацією предки?
Цінності, які ми сьогодні називаємо “традиційними”, цінними є саме через свою традиційність. Це ніби знак якості, який засвідчує, що на них можна покластися. Адже прийняття традиційних цінностей означає, що ти їм довіряєш наперед, що ти приймаєш їх такими, якими вони є, не сумніваючись в них, не перевіряючи їх жодними дослідами. В цьому й полягає їхня вартість. Начебто наші предки вже перевірили їхню дієвість на собі, тож ми можемо просто взяти те, що вони нам залишили. Однак чи все так просто з ними?
Сьогодні побутує думка, що ми прекрасно знаємо, що таке ці “традиційні цінності”, що вони завжди були і продовжують бути поряд з нами – варто лише простягнути руку, взяти молоток і розбити скло, як пише інструкція на вікнах громадського транспорту. Проблема в тому, що ніхто, як правило, не замислюється, звідки ми це знаємо. І чи справжній це молоток, що сьогодні висить у нас під рукою?
“Традиційні цінності” сприймаються на інтуїтивному рівні дорефлексивних очевидностей, як сказав би засновник феноменології Едмунд Гуссерль. Щоб їх збагнути, не потрібно ходити до університету, знання “традиційних цінностей” викристалізовується у нас само собою внаслідок повсякденних комунікацій. Про “традиційні цінності” ми знаємо лише те, що прийнято про них знати у нашому суспільстві. Щоб знати, що це таке, не потрібно робити досліджень і щось вивчати. Це очевидне знання.
Однак його очевидність не гарантує того, що це знання вірне, і що воно відповідає своїй назві. Щоб зрозуміти, що той набір інтуїтивних максим, які прийнято називати “традиційні цінності”, не має прямого стосунку до тих домодерних, перевірених часом цінностей, за якими колись жили люди у давні часи, достатньо просто прослідкувати весь ланцюжок передачі цих “цінностей”.
Той світоглядний комплекс, який побутує сьогодні у колективній свідомості українців, і який вважається “народним”, “автентичним” знанням, має свої коріння в будь-чому, лише не в реальній домодерній культурі. Він такий самий продукт сучасності, як і ті явища, з якими він намагається боротися, яким він себе протиставляє.
Правда в тому, що сьогодні навіть науковці мають лише приблизне уявлення про той правічний традиційний устрій народного життя, який був майже вщент зруйнований у XIX і XX століттях. Модернізація, урбанізація, державний терор, війни, масовізація – кожен з цих процесів пропустив давню народну культуру через окрему м’ясорубку, в результаті чого наприкінці XX століття вона вже була змінена до невпізнанності. Впродовж майже двох століть голоси старих людей по українських селах глушила і відкидала чи то держава, чи то внутрішній страх, породжений численними лихами і бідами, чи то відсутність до них інтересу у ще одного молодшого покоління.
Традиційні цінності – це складний масив надзвичайно різнорідного знання. І, будемо щирі, лише повагою до маминої вишиванки цей масив засвоїти неможливо.
Власне зацикленість на вишиванці як головному символі поваги до традицій показує, що, окрім цих гарних, барвистих, але вже абсолютно німих для нас візерунків, більше нічого пронести далі не вдалося.
Наше очевидне знання про те, “як і за якими цінностями” жили наші предки, насправді походить не з реальної домодерної української культури, а з цілковито інших джерел. Наприклад, із книжок науковців-аматорів XIX ст., які брак справжніх знань про народну культуру компенсували своїми романтичними фантазіями, або ж із творів радянських літераторів у вишиванках під піджаками, які просто використовували тему давніх часів як тло для утвердження соцреалізму. Саме з цих книжок ми почерпнули наші уявлення про народну культуру як заповідник цнотливих дівчат та чубатих силачів-патріотів, хоча це все лише літературні образи, сформовані вподобаннями публіки та держзамовленням.
Те, що ми сьогодні любимо називати “традиційними цінностями”, – це вже модерні наративи, сформульовані як реакція на виклики модерної доби. Пуританська мораль та прославляння нації – це винаходи XIX і XX ст., які не мають жодного стосунку до цінностей, за якими жили українці в домодерні епохи. Якби давнім українцям хтось розповів про щось подібне, то вони б навіть не зрозуміли, про що йдеться. Апелювання до патріархальної родини мають більше сенсу у цьому контексті. Однак те, як ми сьогодні уявляємо цю родину (щаслива пара, оточена білочубими діточками), майже ні в чому не відповідає дійсності. Давня родина жила набагато складнішим життям і побутувала у таких формах, які б не вклалися у наші сучасні уявлення.
Навіть там, де ми ще зберігаємо адекватні уявлення про давню культуру, існує проблема відчитування тих культурних смислів, які керували життям домодерних українців. Що насправді означала для них калина і зеленеє жито, дідьки і русалки? Ми забули.
Проблему традиційних цінностей можна чітко проілюструвати ситуацією із “народною музикою”. Називати існуючі сьогодні в колективній свідомості очевидні норми та цінності традиційними – це те саме, що називати автентичною сучасну синтезаторну “весільну” музику. Або вважати Іво Бобула народним виконавцем. Це просто абсурд.
“Весільна” музика, яка грає сьогодні на сільських забавах, – це продукт сучасної епохи. Так само як і “традиційні цінності”, до яких апелюють сьогодні противники “модерного зла”. “Традиційність”, до якої ми звертаємося сьогодні, – це така ж модерність, як і та, від якої хочемо втекти.
