By 
Після того, як завершиться ядерна зима, світ потрохи почне повертатися до життя. Тим, хто виживе, доведеться переглянути свої смаки й ідеали краси… Я чесно сподіваюся, що разом із пам’ятками архітектури з нашої країни відлетять у засвіти всі ці об’єкти “пшонка-стайл” із їхніми власниками та виконавцями, а ми, покалічені й знедолені, будемо наново обживати ландшафт своєї знищеної країни. І тут нам знадобиться мудрість японської естетики, особливо те, що цей народ, який єдиний на планеті пережив ядерне бомбардування, називає вабі-сабі.
Колись давно японські слова “вабі” й “сабі” мали зовсім інші значення: “сабі” означало “спокійний”, “невибагливий” або “зів’ялий”, а “вабі” – самотнє життя на лоні природи, далеко від суспільства, щось на кшталт знеохоченого, самотнього чи нежартівливого емоційного стану. Влодко Павлів називає це “островом самотності”, хоча часто в нього не острови, а гуцульські будинки високо в горах, де можна усамітнитися й зачаровано спостерігати пейзаж.
Найближче українське слово до вабі-сабі – це, мабуть, “сільський”, що можна трактувати як “простий”, “нехитрий” або “примітивний”. Це також про шорсткі або нерівні поверхні погано обробленого дерева, про тріщини й недосконалості – усе те, що люди хочуть приховати “шчикатурками” і паперовими шпалерами, пластиковими накладками та гіпсокартонними стінами. Хоча “сільський” представляє лише обмежений вимір естетики вабі-сабі, це перше враження в багатьох людей, коли вони знайомляться із цим типом краси. Вабі-сабі також містить деякі характеристики того, що ми зазвичай називаємо “примітивним мистецтвом”, тобто шкарадні предмети, прості, невибагливі об’єкти, які вироблені з натуральних матеріалів.
Пізніше, десь у XIV ст., слова, які позначали самотність і недосконалість, почали змінюватися під впливом буддистської філософії. Виявилося, що життя на самоті, сповнене самоспоглядання й медитації, може творити великих людей. Поетично налаштованим особам таке буття давало змогу оцінити важливість незначних деталей повсякденності, відчути плинність життя і зрозуміти красу непомітних аспектів природи. Своєю чергою непоказна простота набула нового значення і стала основою для сучасного розуміння краси. Минули століття, і японці взагалі перестали розрізняти “вабі” й “сабі”, хоча перше більше стосується способу життя, світогляду, а друге – мистецтва й матеріальних об’єктів, естетичних ідеалів. Так народилося вабі-сабі, сільська мудрість по-нашому.
Цікаво, що у японців ця сільська мудрість досить гармонійно співіснує із модернізмом, який цінує раціональний світогляд і блискучі речі. Дійсно, модернізм виступає за прогрес і ядерну бомбу, а вабі-сабі не цінує поступу; модерність подарувала нам відчуття, що ми підкорили природу, а сільська мудрість каже, що природу неможливо втихомирити. Перше вчить адаптуватися до машин, а друге – співжити з природою; сучасність шукає універсальних рішень, а давня естетика цінує особливі та унікальні підходи. Це як протистояння сезонної їжі й фастфуду із вишневими пляцками і яблучним вином.
Початкове натхнення цієї естетики, її метафізичні, духовні й моральні принципи походять з ідей про простоту, природність і прийняття реальності – усе, що ми знайдемо в китайському даосизмі і японському дзен-буддизмі. Як відомо, японці були далекою периферією й багато запозичували з китайської культури – не лише буддизм і даосизм, але й певні практики, як-от готування чаю. Століттями вони відточували майстерність укладання квіткових композицій, вміння творити сади та налаштовувати особливий стан, який називався чайною церемонією. Такі практики мали нагадувати, що все суще на цій планеті або виводиться з нічого, або прямує в ніщо. Що красиве народжується з потворного, що велич ховається в невидимих деталях, що правда формується від споглядання природи. Чайна церемонія, проведена в дусі вабі-сабі, дає чудовий стан прийняття неминучого, дозволяє зосередитися на внутрішньому, сутнісному й ігнорувати матеріальні ієрархії.
Що я хотів би позичити в сільської мудрості для нової України? У нашій культурі ми говоримо, що у всякого кінця є свій початок, а в метафізичних термінах сільська мудрість припускає, що Всесвіт є постійним рухом до потенціалу або від нього. Ця філософія зазначає, що всі речі є непостійні, а схильність до небуття є невблаганною й універсальною ознакою цього світу. Інакше кажучи, готуйтеся до смерті, бо це найкраще проведення часу, яке може бути на цій землі! Крім непостійності, іншою характеристикою навколишнього світу є недосконалість. Так, ніщо з того, що існує на цій планеті, не є досконалим. Навіть найгостріший ніж під час уважного розглядання під мікроскопом має такий вигляд, як поле на Харківщині, що всіяне ямами від вибухів російських снарядів. І ще одна риса світу мене особисто заспокоює: ніщо на землі не є завершеним. Усі речі, зокрема сам Всесвіт, перебувають у постійному, нескінченному стані становлення чи розпаду. Часто ми довільно позначаємо моменти, точки на шляху як “завершені” або “незавершені”. Коли закінчена рослина? Коли вона цвіте? Коли перетворюється на насіння? Коли проростає насіння? Коли все перетворюється на компост? Знаючи таку характеристику нашого світу, ви менше страждатимете від того, що війну із “путлєром” неможливо завершити, і водночас будете певні, що згодом сама “путлєрівська” система зникне, а з тіл, що перегнили в степах, проросте нове життя.
Сільська мудрість любить, коли цвіте соняшник і мак, коли дерево народжує сливку і яблуко. Але найбільше ця естетика цінує стани перед народженням чи вмиранням – другорядні, приховані й ефемерні: швидкоплинні моменти народження метелика чи розпускання квітки, деталі, які непомітні для вульгарних очей. Щоб побачити таку красу, треба сповільнитися, набратися терпіння та подивитися на світ дуже уважно. Та й що таке краса? Як визначити, чи те, що вам до вподоби, є об’єктивно красивим? Найкоректніше буде припустити, що сприйняття краси – це такий перформанс, певний динамічний момент, який відбувається між вами та чимось ззовні. Тож краса може виникнути спонтанно в будь-який момент, залежно від належних умов, контексту чи світогляду. Хата в горах, якщо порівняти з квартирами чи будинками заможних львів’ян, може здаватися темною й непривітною, але за певних умов, як-от у Шевченківському гаю, та сама хата перетворюється на об’єкт краси.
Тож треба переказати всім цим міністрам культури та робочим групам із відбудови країни: пам’ятайте, що все є минучим, недосконалим і незавершеним. Не робіть красиво, бо у вас однаково вийде потворно – краще надайте увагу невидимим деталям! Вчіться в природи – і сільська мудрість збудує нові міста.
