Живучість поділів «холодної війни»

Понад тридцять років тому несподівано для багатьох закінчилася “холодна війна” між капіталістичним Заходом і коаліцією соціалістичних країн на чолі з “покійним” СРСР. Коли в 1989 році люди масово почали переходити кордон між НДР та ФРН, соціалістична Угорщина та колись соціалістична Австрія відкрили для багатьох можливість вільно пересуватися. Дві половини розділеної Європи в унісон заявили про свій намір подолати спадщину розділу.

“Східні європейці”, що прагнули ритуально засудити чи бодай критично вивчити своє недавнє минуле, були особливо зацікавлені в утвердженні та доведенні своєї “європейськості”. “Західняки” також сподівалися побачити країни колишнього Східного блоку зміненими та потенційно поглиненими розширеним проєктом політичної інтеграції Європейського Союзу.

Взаємне ігнорування та невігластво чи глибоке несприйняття здавалися тимчасовою перешкодою на шляху до об’єднання. Всередині цих старих розділів почали окреслюватися нові щілини, оскільки колишні “східняки” перекинули цю стигму ще далі в напрямку до Москви. Пригадую, як мій кум мандрував тодішньою Угорщиною зі своєю дружиною. Коли купували квитки на потяг, то отримали місця в різних вагонах. Це викликало здивування в молодого чоловіка зі Львова. Він зауважив, що в Україні чоловік і дружина можуть подорожувати разом, на що обурена касирка відповіла: “Не знаю, що там в Україні, але тут, у Європі, усі подорожують окремо”. Гарна метафора, часто її згадую, коли бачу в новинах чудове обличчя угорського прем’єра.

Після 1989 року стало звичним переконання, що “холодна війна” між Сходом і Заходом була аномалією. “Залізна завіса”, на думку багатьох інтелектуалів, могла посилити сприйняття різких відмінностей між двома половинами Європи, і, можливо, навіть перетворила певні розбіжності і відмінності у факти, що вже проявилися не в одному поколінні. Але різниця між Сходом та Заходом, як стверджував часто Юрій Андрухович, була лише символічною конструкцією, її можна було подолати і знову жити в міфічній єдиній Європі. Неодноразово стверджувалося, що межа, яка розділяє Європу, була плинною, обговорюваною і підлягала деконструкції чи реконструкції. Проте інтеграційні проєкти, які розпочалися ще в перші повоєнні десятиліття, формували претензії представляти усю Європу – попри те, що були обмежені одним боком “залізної завіси”.

Така стратегія загалом спиралися на давні традиції західноєвропейської думки, які маргіналізували і навіть виключали досвід східної половини Європи. “Східняки”, як-от поляки, з перспективи Берліна чи Рима виглядали відсталими і такими, що потребують тюнінгу, а українцям, на їхній погляд, бракувало навіть традиційного зовнішнього правління. Бо вони, мов діти, самі собі зарадити не можуть – так думали представники великих колоніальних країн, коли треба було давати суверенітет усіляким там Чехіям і Польщам після того, як Перша світова війна завершилася катастрофою для низки імперій. Так само і після 1989 року одні “східняки” були кращими, як-от естонці, а інші – гіршими, наприклад македонці. У такому “широкому мисленні” так само нехтували тим, що структурні відмінності між різними макрорегіонами Європи мали власну історію, яка сягала набагато далі, ніж “холодна війна”.

Якщо інтеграція розширеної Європи мала якийсь шанс на успіх після завершення “холодної війни”, потрібна була всеохопна, універсальна історія про недавнє минуле та більш справедливе сьогодення. Як стверджували автори постколоніальних студій та вчені зі Східної Європи, після століть колоніалізму для доброї інтеграції та успішного європейського об’єднання потрібна була не лише ретельна деколонізація панівних євроцентричних візій світу, а ще й одночасна депровінціалізація частини європейців, щоб уникнути відтворення цивілізаційних ієрархій розвитку та стигматизації у Європі.

Надії та амбіції тих далеких днів на швидке та успішне злиття Сходу і Заходу Європи сьогодні можна розглядати як нереальні. Фінансово-економічна криза 2008 року призвела до кризи цілого макрорегіону, який називають “єврозоною”. Якщо болісний економічний поділ на європейські Північ та Південь, який був ще з пізнього середньовіччя, вдалося певною мірою змінити, то процес економічної конвергенції на Сході так і не завершився. Зростаюче протистояння між Росією та колективним Заходом в останні роки спричинило у європейців сумніви щодо мирного майбутнього. Глобальне відродження авторитаризму охопило кілька східноєвропейських держав, зокрема членів ЄС, тоді як ксенофобські сили та націоналістичні політики користуються чимраз більшою підтримкою в усій Європі.

Минуле десятиліття криз та потрясінь, здається, змінило великі сподівання, які були на рубежі тисячоліть щодо вільної, безмежної та соціально справедливої Європи. З піднесенням суперечливих політичних проєктів у східних державах Євросоюзу, які сформували моделі для своїх західних колег (справді несподіваний перелом у передачі політичних ідей та стилів у старій Європі), можливість зближення двох половин Європи дедалі частіше сприймається як загроза, а не як обіцянка. Саме у такий несприятливий період Україна втрапила у турбулентність, що підсилило переконання, що все “зло” і надалі йде зі Сходу. Яскравим прикладом в українській політиці є партія ЄС, в складі якої (бодай на Заході України) є люди, які дуже далекі від тих ідеалів, на основі яких бачилася єдина Європа після 1989 року.

Ці тенденції роблять ще більш нагальним запитання: що сталося зі спадщиною традиційного європейського поділу на Схід і Захід за три десятиліття після закінчення “холодної війни” та падіння комуністичних режимів? Як змінилися взаємні уявлення та хибні сприйняття чи стереотипи між двома половинами Європи з 1989 року? Чи виправдано говорити про новий поділ на Схід і Захід? Якщо так, то як його можна схарактеризувати і чому він знову з’явився? Звичайно, усе можна пояснити імперіалізмом Москви та деструктивною політикою РФ щодо Європи. Проте чи не надаємо ми надмірної агентності нашим східним сусідам? Можливо, всередині такої країни уявного “східного блоку” Європи, як Україна, досі живі складні сценарії монархізму, анархізму, анахронічного націоналізму і совкового популізму? Можливо, наші вороги лише грають на давніх автохтонних сценаріях, а “руку помочі”, яку протягає нам Європа, варто скерувати не на декомунізацію чи дерадянізацію, а на депровінціалізацію. Бо сценарій провінційного мислення, чи як його ще люблять називати – хуторянського світогляду, це саме той сценарій, який робить українців чужими чи кумедними навіть всередині вічно старої-нової Східної Європи.