By 
Про Акселя Лундіна, піонера українського дитячого кіно, відомо не так вже й багато, але насправді це постать, до якої варто придивитися уважніше. Достатньо сказати, що він зняв найперший фільм Київської кінофабрики, відомої нині як Національна кіностудія художніх фільмів імені Олександра Довженка. І, погодьтеся, не так часто трапляється, щоб людина йшла з професії, перебуваючи на вершині слави.
В Україну він прибув дорослою 26-річною людиною, вже пройшовши майже половину свого життєвого шляху (помер 57-річним). Перша частина його біографії – суцільна загадка. Народився в Стокгольмі 1886 року, однак ні місяця, ні дня народження з’ясувати не вдалося. Залишаються «за кадром» професія та соціальне становище його батьків. Річ у тім, що прізвище Лундін доволі поширене в Швеції – достатньо згадати, наприклад, відому тогочасну стокгольмську дизайнерку одягу Августу Лундін. Чи доводився їй родичом Франц Лундін, батько кінорежисера, відомостей катма.
Схоже, сім’я була таки заможною, бо Аксель мав змогу вирушити 1905 року до Петербургу. Навчався в акторській студії, грав невеличкі ролі в тамтешньому драмтеатрі. За порадою Андрія Петровського, керівника акторської студії, на нього звернув увагу відомий харківський режисер Микола Синельников – він шукав талановитих акторів для щойно відкритої київської філії свого театру. Лундін охоче пристав на його пропозицію і 1912-го переїхав до Києва. Виступав на сцені театру Соловцова, орендованого Синельниковим.
Того ж року вперше вийшов на знімальний майданчик – знявся у стрічці «Жертва дикої помсти» режисера Миколи Минервина. Фільм не зберігся, але в анотації написано: «Драма, зіграна артистами київського театру М. М. Синельникова під час гастролей в Єкатеринодарі».
В 1917-му Лундін з’явився у стрічках київських кіноательє: «Віра Чеберяк» (виробництво «Светотень»), «Жага життя та кохання» (виробництво «Аргус»). Актор залишив сцену й став адміністратором відомого кіноательє «Художественный экран».
Дебютував у режисурі влітку 1919-го – зняв п’ять коротких агітфільмів, замовлених кіносекцією більшовиків, які запанували в Києві. Серед сценаристів його стрічок були Зінаїда Тулуб, майбутня відома письменниця, та Яків Ядов, творець одеського пісенного фольклору. Один з фільмів називався «У царстві ката Денікіна», останнього зіграв Георгій Дніпровський. А за кілька місяців місто захопили білогвардійці. На вимогу денікінської контррозвідки Лундін зняв агітфільм протилежного спрямування – «Звірства більшовиків перед здаванням Києва 21 серпня 1919 року». З сьогоднішнього погляду, правдивими можна вважати обидві стрічки, бо розповідають про звірства тих і тих…
На початку 1920-х ставив спектаклі в Малому театрі на Хрещатику й викладав у київському Театральному технікумі на факультеті кіно. Його студенткою, до речі, була майбутня кінозірка Анна Стен, яка успішно знімалася в Німеччині, Франції та Голлівуді.
В 1924-му Лундін переїхав до Одеси, працював на Одеській кінофабриці. Влітку наступного року на екрани вийшов його перший повнометражний фільм «Лісовий звір» за однойменною повістю Дмитра Бузька. Стрічка мала неабиякий успіх у прокаті.
А за кілька місяців, восени 1925-го, режисер ледь не став… розвідником. Річ у тім, що в Києві починали споруджувати величезну кінофабрику – перший кіногігант Радянського Союзу. Постало питання щодо оптимальних розмірів знімальних павільйонів для потужного фільмового конвеєру. Подібні павільйони будували в Німеччині на кінофабриці UFA, проте тамтешні кіноменеджери відмовилися розкривати українцям свої таємниці. Тоді вирішили відрядити туди Акселя Лундіна для постановки фільму «Джіммі Гіґґінз». Заодно він мав, як повідомила російська «Кино-газета», «ознайомитися з останніми технічними досягненнями німецької кінематографії».
На щастя, відрядження скасували. «Джіммі Гіґґінза» зафільмував пізніше в Одесі інший режисер, а Лундін запустився з першою українською дитячою стрічкою «Марійка». Вперше головні ролі виконали діти – Іра Інсарова і Вася Людвинський (потім знімався в Олександра Довженка та багатьох інших режисерів). Лундін прославився як фундатор українського дитячого кіно.
В історію Київської кінофабрики він вписав найперший рядок: 12 жовтня 1927-го в її недобудованих спорудах розпочав фільмування дитячої пригодницької стрічки «Івась і Месник». Цю першу запущену у виробництво картину знімав ночами, бо вдень у кадр потрапляли численні будівельники, вантажники, шофери… Цього разу ускладнив собі завдання – головну роль, крім хлопчика Івася (Володя Нольман), виконувала німецька вівчарка Месник.
Вміння режисера працювати з тваринами зауважив видатний цирковий дресирувальник Володимир Дуров і запропонував йому кілька своїх сценаріїв, де мали зніматися його чотирилапі вихованці. Нічого не вийшло – приборкувач тварин не володів основами драматургії.
Лундін почав готуватися до знімання дитячого фільму «Пригоди Тома Сойєра». Раптом роботу зупинили. Запустився зі сценарієм Миколи Бажана «Пригоди полтинника» за мотивами оповідань Володимира Винниченка. В головних ролях – шестеро підлітків! Успіх був приголомшливим: навіть суворі кінокритики визнали стрічку еталонною для дитячої аудиторії.
І тут почалося щось незрозуміле. Підготовку до наступного фільму «Помилки професора Торайля» зупинили, іншої постановки не запропонували. Пауза тривала довго. Режисер надіслав до Всеукраїнського фотокіноуправління заяву-прохання дозволити йому працювати. Там у грудні 1928-го ухвалили: у зв’язку зі скороченням «тієї галузі кіновиробництва, в якій працює режисер Лундін, визнати за неможливе надати йому в даний час роботу». Насправді фабрика продовжувала знімати дитячі фільми (в 1929-му – «Хлопчик з табору», «Сам собі Робінзон», «Газетники», «Немає перепон» та інші). Отже, вирішили позбутися персонально Лундіна. Але чому?
Схоже, на нього написали донос. Можливо, не всі колеги раділи успіхам митця. Можливо, існували інші причини. Але наступну поведінку режисера можна витлумачити саме як спробу сховатися: 1929-го залишив Україну і кіно, кочував по бездонній російській провінції, ставлячи спектаклі в Ярославлі, Іванові, Новокузнецьку тощо. Помер 1943 року.
