Зло як кітч

Відомий німецький художник Герхард Ріхтер в одному інтерв’ю сказав: “Краса – це небезпечне слово”. Можна подумати: як же так? Від давніх часів функцією мистецтва було творення краси, а тут знаменитий митець, картини якого купують за мільйони євро, каже, що краса – це зло! Щоб пояснити свою позицію, Ріхтер згадувавсумнозвісний Третій Райх, де влада асоціювала красу з поняттям расової чистоти, що згодом вилилося у відверте зло й насильство щодо “некрасивих” людей. Сьогодні краса є багатозначним і суперечливим терміном, який часто вважають застарілим щодо мистецтва. Ріхтер не мусив згадувати нацистів, які за смаками й цінуванням краси нагадували комуністів. Уже у 1920–30-х роках європейські інтелектуали вважали, що поняття краси є дискримінаційним і зовсім не пояснює мистецтва. Красу можна знайти й у пісні, у листі подяки від друга, у роздумах про спокійну воду, у людині й у спогляданні гори. Краса часто складає компанію смутку. Можливо, це не те, чим ми можемо володіти, а щось, що ми лише можемо розпізнавати.

Про красу багато писав Герман Брох, письменник, який народився в Австро-Угорській імперії, а помер у США, видатний представник філософської прози. Кажуть, що він сприймав сучасність як епоху краху традиційних цінностей і розщеплення цілісного світу людини. Гадаю, що думки про розщеплення були пов’язані із біографією Броха, який народився в сім’ї заможних євреїв Відня й мав успадкувати текстильний бізнес батька. У 1909 році він прийняв римо-католицизм і одружився з Францискою фон Ротерманн, але незабаром шлюб закінчився розлученням. У 1927 році він продав текстильну фабрику і вирішив вивчати математику, філософію та психологію у Віденському університеті, а приблизно в тому віці, коли вже люди готуються до другої половини життя, Герман розпочав літературну кар’єру.

Брох був знайомий із багатьма письменниками, інтелектуалами та художниками свого часу, зокрема з Робертом Музілем, Райнером Марією Рільке, Еліасом Канетті, Лео Перуцом, Францом Блеєм та іншими. Нацисти арештували Броха в 1938-му за читання соціалістичної літератури, і друзі, Джеймс Джойс, Торнтон Вайлдер та інші, допомогли йому емігрувати – спочатку до Великобританії, а потім до Сполучених Штатів. Коли він перебрався в США в 1939 році, то місяць жив у будинку Альберта Ейнштейна, словом, тусувався в добрих компаніях. Перебуваючи в США, Брох і далі писав про політику і працював із проблематикою психології мас, опублікував роман “Смерть Вергілія” і збірку оповідань “Безневинні”. Як і багато його сучасників, Брох сподівався, що є можливості облаштувати дієвий проєкт із захисту демократії, прав людини та людської гідності як непорушних етичних абсолютів пострелігійної епохи. Можливо, його життєві погляди та тексти стали причиною того, що Брох був номінований на Нобелівську премію з літератури в 1950 році, яку не отримав.Помер у 1951-му.

Мене у творчості Броха завжди цікавила його увага до кітчу, особливого феномену модерності, про який писали як філософи, так і критики мистецтва. У 1933 році він створив розлогу працю під назвою “Зло в системі цінностей мистецтва”, де твердив, що кітч – це не просто питання смаку, він завдає удару по самій людині, по її моральному здоров’ю й спасінню. Як визначити, що таке кітч? В одному зі словників це слово перекладається як халтура, мотлох, підробка, непотріб, дешева сентиментальність, пустопорожність, сльозливість. Брох вважав, що кітч є твором, який певним чином претендує на належність до мистецтва, але з цього погляду залишається неадекватним щодо цієї сфери.Як дешева листівка із рожевощокою Богородицею – маємо претензію на красу, але з мистецтвом вона мало пов’язана.

У цьому есеї 1933 року Брох назвав кітч “злом у системі цінностей мистецтва”, тобто якщо справжнє мистецтво є “добром”, то кітч – “злом”, яке хоче корумпувати щось справжнє. Він мислить зло як усе, що є на стороні смерті, натомість правдиве мистецтво має линути у вічність, протистояти злу. Брох звинувачує кітч у тому, що він не бере участі в розвитку мистецтва, його фокус спрямований у минуле, він нагадує зомбі. Тому для нього кітч не був тотожним поганому смаку, він радше утворював власну систему, яка паразитувала на мистецтві. Він стверджував, що кітч пов’язаний із намаганням досягти краси замість істини й що будь-яка спроба зробити щось красивим безпомилково призведе до кітчу. Система кітчу вимагає від своїх адептів працювати заради краси, а система мистецтва видає етичний наказ: працюй заради добра, правди!

Тому кітч є елементом зла в системі цінностей мистецтва. Так, саме цього біблійного зла. Будь-яка система цінностей стає цілісною, і сили зла завжди атакують її ззовні. У такій метафорі якщо є Христос – то є й антихрист. Однак Брох вважає, що зло в системі мистецтва перебуває всередині, а такий ворог є більш небезпечним, ніж атаки ззовні: кожна система діалектично здатна розвинути власну антисистему й навіть змушена це зробити.

Своє зацікавлення психологією мас Брох переносить на більші соціальні феномени, він вважає, що сучасність страждає неврозами. Реформація навчила людей брати відповідальність за своє життя, а не делегувати його Богу, і це почуття дарувало гідність, але одночасно і страх та непевність. А від часів Французької революції європейські міщани, які здобули частину влади й прирівняли себе до аристократів, почали грати в мистецтво як аристократи. Але виходили лише імітації, вдавання аристократії та її мистецтва, що ставало причиною неврозів. Як кітч змінив/створив сучасну людину? Відповідь проста: він ув’язнив її в несправжності, перетворив на імітацію, на невротичний витвір мистецтва, тобто такий, що накладає на реальність абсолютно нереальну конвенцію, ув’язнюючи її у фальшивій схемі.

Висновок про те, що ми прямуємо до все більш наростального вселенського неврозу, не здається безпідставним навіть через 90 років після написання Брохом важливого есею про мистецтво і зло. І не є анітрохи абсурдною думка про те, що світ прагне до шизоїдного “розлому” (навіть якщо він поки що ще не став шизофренічним), який охоплює всіх нас і за яким усе ще можна розгледіти теологічну сурму ранньої Реформації. У 1930-х письменник вважав ідеюпро зв’язок між неврозом і кітчем досить значущою. Не в останню чергу тому, що в її основі лежить ідея зла, яке притаманне кітчу. Якщо бодай частково прийняти аргументи Броха, то українці страждають неврозом кітчу вже доволі давно: спочатку як суб’єкти імперії, а згодом як незалежні від імперії “залежники”. На сучасному етапі вони мають чи не останній шанс знайти себе, скинути облуду кітчу, утвердитися в гідності. А для цього треба вмерти. Бо смерть, як справжнє мистецтво чи сонце, засліплює доти, доки не осліплює, а потім повертає тобі зір.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.