By 
Певним “амбасадором” фільму є афіша, точніше – художній плакат, який вивішують у вітринах кінотеатрів. Сьогодні його створенням опікується компанія-виробник стрічки, але так було не завжди. У радянські часи кінокартини просувала держава.
Усе почалося в середині 1920-х, коли Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ) активізувало виробництво власних фільмів, дублювання закордонних стрічок і суттєво збільшило кількість кінотеатрів. За таких обставин народився український кіноплакат.
У ВУФКУ з’явилася спеціальна посада штатного художника. Одним із перших її обіймав Костянтин Болотов, який створив плакати до понад 30 фільмів (серед них “Тарас Шевченко” режисера Петра Чардиніна, “Беня Крик” Володимира Вільнера, “Два дні” Георгія Стабового). До речі, кіноструктури інших союзних республік, на відміну від України, не мали в штаті художників – для них малювали московські автори. Натомість у нас в 1920-ті роки склалася своя школа кіноплакату. Її найвідоміші представники – Йосип Кузьковський (наприклад, плакати до фільмів “Хліб” Миколи Шпиковського, “Джальма” Арнольда Кордюма), Анатолій Бондарович (“Микола Джеря” Марка Терещенка і Йосипа Рони), Яків Леус (“Алім” Георгія Тасіна), Михайло Длугач (“Нічний візник” Георгія Тасіна) та інші. Були й винятки: плакати до фільмів “Синій пакет” Фауста Лопатинського, “В пазурах Радвлади” Пантелеймона Сазонова й ще кількох стрічок створив Олександр Довженко.
У грудні 1930-го порівняно самостійне ВУФКУ перетворили на державний трест “Українафільм” – підрозділ всесоюзного об’єднання “Союзкино”. З новою структурою плідно співпрацювали українські художники Ібрагім Літинський (“Квартали передмістя” Григорія Гричера), Семен Мандель (“Земля” Олександра Довженка), Мирон Чеповський (“Сонячний похід” Володимира Корш-Сабліна) та інші.
Процес рекламування і просування фільмів став на індустріальні рейки під час Другої світової війни, коли виникла потреба в більш активній популяризації патріотичних кінокартин. Тому в серпні 1942-го в структурі Головкінопрокату утворили Бюро інформації та пропаганди кінофільмів, яке 15 жовтня 1943 року реорганізували в Контору з рекламування фільмів “Рекламфільм”. Її українська “дочка” під назвою “Укррекламфільм” виникла наприкінці 1959 року, коли в СРСР збільшилося виробництво фільмів, а московський “Рекламфільм” уже не міг охопити продукцію 20 радянських кіностудій.
Логотипом нового підприємства, яке заопікувалося виготовленням насамперед кіноплакатів, став стилізований кадр кіноплівки з абревіатурою УРФ всередині. У штаті був художній редактор – цю посаду в різні часи обіймали відомі українські кіноплакатисти Ісаак Суржер, Ілля Кружков, Юрій Агапов, Олександр Гайдай та інші. Вони створили плакати до низки відомих фільмів: зокрема, Суржер є автором афіші до стрічки “Григорій Сковорода” Івана Кавалерідзе, Кружков – до фільму “Бур’ян” Анатолія Буковського, Агапов – до “В бій ідуть тільки «старики»” Леоніда Бикова, Гайдай – до “Осіннього марафону” Георгія Данелії.
Але переважну більшість кіноплакатів створювали позаштатні автори. Наприклад, Тимофій Лящук, автор постерів до картин “Вечір на Івана Купала” й “Білий птах з чорною ознакою” Юрія Іллєнка, був професором Київського художнього інституту, де керував майстернею плакатного мистецтва. Одним із його учнів, до речі, був згаданий Юрій Агапов.
Кіноплакати видавали українською мовою, хоча інколи траплялися й російськомовні. Навіть якщо йшлося про стрічки виробництва, наприклад, “Мосфільму” чи “Грузія-фільму”, які в УРСР демонструвалися російською мовою, плакат однаково був українськомовний. Це правило поширювалося також і на іноземні стрічки.
Плакати до фільмів титулованих режисерів (народних артистів, лауреатів Держпремії, секретарів Спілки кінематографістів тощо) замовляли надійним художникам – такими вважали плакатистів, здатних виконати роботу на високому творчому рівні в стислі терміни (від двох-трьох тижнів до кількох нічних годин перед ранковим засіданням Художньої ради). Весь інший репертуар розподіляли з урахуванням того, наскільки конкретна кінокартина суголосна творчим уподобанням конкретного художника.
Для “головних фільмів” – стрічок ідеологічної спрямованості – замовляли велику афішу завбільшки з три аркуші (“трилисник” на професійному жаргоні), для “просто фільмів” із великим глядацьким потенціалом – “дволисник”, а для артхаузу й малохудожніх фільмів (там і там обмежений прокат) – “однолисник” або навіть пів аркуша.
Зазвичай режисери не втручалися в роботу плакатистів. Але якщо готовий постер їм не подобався, просили редакторів “Укррекламфільму”, щоб цього художника більше не допускали до їхніх творів. Іноді плакат і справді був творчим провалом. Але наперед визначений термін виходу фільму в прокат не залишав часу на його перероблення – невдалий постер друкували таким самим великим накладом, що і вдалий. Се ля ві.
Траплялися художники, з якими редактори “Укррекламфільму”, зіткнувшись раз, далі не хотіли мати справу через їхні специфічні творчі пріоритети – не так намагалися створити обличчя фільму, як прагнули самовираження. З-під їхнього пензля виходив малюнок, до якого можна було дописати назву будь-якого фільму.
А взагалі плакатний “підробіток” добре оплачувався. Середня зарплата в СРСР становила 144 руб. на місяць, натомість кіноплакатист одержував за “трилисник” приблизно 400 руб., за “дволисник” – 300, за один аркуш – 200. Ці суми збільшувалися або зменшувалися залежно від категорії оплати – від вищої до 3-ї.
Насправді просування стрічок полягало не тільки у виготовленні постерів – “Укррекламфільм” діяв набагато ширше. Підприємство випускало добірки, присвячені певному фільму: 8–9 кадрів із картини плюс портрет режисера-постановника. Також масовими накладами друкували настінні та кишенькові календарі з фотографіями популярних артистів – переважно українських, але траплялися зображення російських чи литовських. До речі, постери фільмів теж видавали як кишенькові календарі. Усе це, з одного боку, популяризувало кінематограф, а з іншого – давало прибуток.
“Укррекламфільм” проіснував до середини 1990-х років. Падіння українського кіновиробництва і брак замовлень на виготовлення постерів та інших видів реклами поставили крапку в існуванні цього підприємства.
