By Володимир ВІТКОВСЬКИЙ, політолог
Журнал “Універсум”, № 7-8, 2017
Кілька років тому автор цих рядків “волонтерив” на нью-йоркському Стейтен-Айленді, викладаючи математику в суботній школі для мексиканських іммігрантів. Наука давалася їм важко, при тому двоє учнів, як виглядало, зле розуміли не лише предмет, а й саму мову навчання, себто іспанську. Директорка сеньйора Сусанна підтвердила мій здогад – за її словами, хлопці розмовляли на “діалектах”, а я вже знав, що так у Латинській Америці зазвичай називають індіанські мови.
Вочевидь, варто було звернутися до проблемних учнів із закликом наполегливо опановувати іспанську, або, зважаючи на місце дії, – одразу англійську, але… На мить уявив собі, скільки разів їхні предки чули від конкістадорів, “християнізаторів” та інших білих людей безжальний наказ-вирок: “Спілкуйся іспанською!”, або ж: “Говори по-людськи!”, або й геть відверте: “Забудь свій варварський діалект!”. Тепер в один ряд з цими зловісними персонажами маю стати я – представник народу, впродовж століть силою примушуваного до самозречення!? Турбуючи сумління, ця думка, однак, сусідила з іншою, більш практичною: в рамках рідного для моїх учнів мовно-національного середовища жодної моделі успіху не існує – ні в Стейтен-Айленді, ані на їхній малій батьківщині чи ще деінде…
На початку XIX ст. народи Балтії, слов’янські меншини Австрійської імперії, баски, фламандці тощо так само були впослідженими етносами, які посідали нижчі щаблі соціальної ієрархії, й не були представлені в державних структурах, діловому світі, духовному житті. Однак до кінця століття ситуація змінилась: відкинуті національні групи сформували підприємницькі та інтелектуальні прошарки, їхні мови зазвучали в державних установах та університетах, вони почали створювати власні політичні партії, школи, театри, видавництва тощо.
У країнах Латинської Америки по двох століттях (!) незалежності та формального рівноправ’я все ще зберігається гегемонія креольства. Навіть “на око” видно, що майже всі провідні підприємці, урядовці та інтелектуали цих країн належать до білої раси, натомість бідняки та сільські орендарі здебільшого мають індіанське коріння.
“Соціальні ліфти” для індіанців в принципі існують, але обов’язковою платнею за соціальний поступ є розрив з індіанським середовищем, мовою й звичаями предків. Діти й онуки “успішних” зростають уже в креольському світі, натомість індіанський світ залишається злиденним, темним, безперспективним попри всі досягнення окремих його “висуванців”.
Індіанська етнічність зазнала жорстокого й довготривалого придушення, наслідки якого даються взнаки й дотепер. Після століть гноблення й насильства індіанські нації ніби поринули в депресію, вихід з якої шукають радше в царині народної творчості, ніж модерного націєтворення.
Як відомо з фізики, політ тіла, кинутого горизонтально, складається з двох одночасних, проте незалежних навзаєм рухів, описуваних рівняннями різного порядку. Новочасна історія України так само виглядає суперпозицією двох зовсім різних процесів. Один з них, який ми нині глорифікуємо та вивчаємо в школах, полягав у розбудові нації, стримів до відновлення повноти її буття, а українська мова передбачалась головним знаряддям цього процесу. Це був тернистий, іноді смертельно небезпечний “шлях Кобзаря”.
Паралельно завжди існував і “шлях Гоголя”: природні українці розчинялися в російськомовній креольській масі, що розбухала, заповнюючи собою міські центри, осередки індустрії, культури тощо. Ідеологічним прапором “розчинення” було уявлення про рідну мову, як діалект російської, відсталу сільську говірку, полишення якої не варте жалю та є необхідною платнею за долучення до матеріальних та кар’єрних благ російської цивілізації. Доменами “нерозчинених” українців залишалися село, периферія, а також тісні й статистично “невагомі” україномовні гетто у великих містах (“громади” за царату, а за “совка” – кафедри, музеї, творчі спілки тощо).
Як свого часу в Латинській Америці, так само в Україні наприкінці XX ст. поштовхом до розриву креольства з метрополією стали політичні катаклізми в самій метрополії. Новопосталий сепаратизм вірнопідданої провінції Кремля не мав генетичного зв’язку з давніми “індіанськими” змаганнями за незалежність, але суто по-креольськи запозичив з минулого деякі символи – прапор, герб, гімн і навіть державний статус тубільної мови. Ватажків “індіанців” збила з пантелику ця жадана символіка; вони так щиро повірили у відродження свого омріяного Тіуантінсуйо, що… одразу з головою поринули в традиційну колотнечу за трон Сапа Інки.
У своєму визначенні характеру держави українські патріоти посилаються на те, що основна маса її населення визнає себе українцями, а своєю рідною мовою – українську. Навряд чи вони не знають при тому, що більшість “статистичних” україномовців у реальних практиках переважно використовують російську. Приклади цього можна наводити тисячами – приміром, за даними перепису, українська є рідною мовою для понад 90% мешканців Полтавщини, однак у місцевих оголошеннях про продаж автівок чомусь переважає “нерідна”… Веселкова статистика домінування “калинової” відступає перед реальністю її неприсутності на значних територіях та в багатьох сферах діяльності.
За фактом сучасна Україна є державою креольською. Точніше кажучи, вона є такою за величезною сукупністю фактів, найвагомішим з яких є індіанська пасивність незалежних українців у розбудові рідномовного середовища. Така пасивність має складну формулу, включає різнопланові компоненти (творчий, фінансовий, адміністративний, соціальний та ін.), окремі з яких можливо не є пасивними самі по собі,… але важить кінцевий результат. Він же виходить близьким до нуля й геть жалюгідним на тлі розквіту творчої активності та медійного підприємництва в російськомовному секторі.
Довший час креольський статус України викликав поважні сумніви. Вияви російськомовного українського патріотизму залишалися поодинокими й непереконливими, натомість впадали у вічі численні приклади орієнтації на Москву в усіх царинах буття молодої держави. Вона виглядала радше покручем: після провалу “перестройки” ментально неукраїнська маса її населення спробувала піти за українською меншістю, але швидко “одумалася” й почала рачкувати до звичного “єдиного простору”. Вочевидь, це було добре видно й з кремлівських кабінетів, де щораз відвертіше плекалися плани реінтеграції України в “русскій мір”.
Весна 2014-го гучно поховала ці плани. Креольська “недодержава” прийняла кинутий їй виклик, а її громадяни, забувши свої ж власні голосування за проросійські сили та зігнорувавши всі залицяння “русского міра”, зустріли непроханих “визволителів” вогнем на ураження. Як і в Латинській Америці початку XIX століття, індіанці опинилися на боці повсталих креолів, а ті виявили підвищений попит на індіанські традиції та символіку. Одесити й дніпряни полюбили вишиванки; російськомовні вояки співають гімни УПА, дають націоналістичні обітниці, проклинають москалів і т. ін. Чекістська імперія є нашим спільним ворогом, однак перемога над ним стане тріумфом саме креольської держави, з якого тубільці скористаються не більше, ніж корінні американці плодами звитяг Болівара й Сан-Мартіна.
У повоєнній Україні ставлення до “індіанців” й надалі визначатиме формула: “Мы же к тебе по-человечески, только перестань говорить на своей недоделанной мове!”. Ініціатива цькування українців та витискання у гетто буде здебільшого спонтанною, децентралізованою, а відтак особливо “результативною”. Мову не викорінюватимуть силоміць, але послідовно ігноруватимуть. Водій автобуса нахабно заявить вам, що “у нас два государственных языка”, і вашого протесту “не почує” директор автопарку… Педагоги “україномовної” школи тихцем повертатимуть у навчальний процес “общепонятный язык”… Вдову полеглого вояка поб’є російськомовна продавчиня крамниці – на місце події прибуде загін російськомовної поліції, який душею буде на боці “своїх”… При тому періодично можуть спалахувати безсистемні кампанії з “українізації”. Народ мовчки споглядатиме ці вистави, терпляче очікуючи скорого їх закінчення, бо для нього не є секретом правдива мовна орієнтація “верхів”.
Опинившись перед суворою реальністю, ми обрали абсурдний шлях її подолання. Він нагадує практики ацтеків: настрашені появою конкістадорів та гуркотом їхніх гармат, ті почали гарячково складати пожертви на вівтарі своїх богів… Ми діємо не менш “продуктивно”, намагаючись залучити у мовні суперечки державу й забувши, що вона не є незалежною від свого креольського субстрату. Скажемо відверто: якби держава послідовно виступала, як ми того від неї чекаємо, на боці лише однієї групи населення, вона перетворилася б на державу апартеїду, що навряд чи можна визнати вдалою політичною конструкцією для XXI століття. Навіть найбільш прихильна до корінних мешканців Україна реально муситиме балансувати й шукати компромісів – нам же потрібні не половинчасті, а рішучі кроки для зміни свого статусу дискримінованої й приреченої меншини.
“Неабсурдний” шлях для виходу українців з гетто не обіцяє бути легким. Його початком має стати відверте формулювання висхідних умов процесу. Держава не наша й ми не знаємо способу такою її зробити! Насправді ми не є в цій державі навіть впливовою меншиною; жодний клаптик її розлогих теренів не став для нас надійною базою чи бодай безпечним сховком. Нас зневажають та цькують саме через нашу слабкість та беззахисність! Що ми можемо зробити ТУТ І ЗА ЦИХ УМОВ, аби поліпшити своє становище?
На хвилю відведімо гнівний погляд від ворогів-чужинців та їхньої потужної “п’ятої колони” й звернімо його на ті структури та організації, які вважаємо “своїми”. Предивні речі відкриються нашому зорові!
Ми побачимо, що майже в усіх таких організаціях керівники намертво прикипіли до своїх офісів і не полишають їх. хоч би якими нікчемними не були результати їхньої діяльності. Що в цих організаціях квітнуть кумівство та дрібна корупція, натомість ініціативних, талановитих і просто небайдужих цькують і щосили виштовхують геть.
Ми не знайдемо в “проукраїнських” формаціях системи підготовки кадрів та накопичення досвіду, не виявимо зваженої стратегії та готовності до наступальних дій у царині націєтворення. Патріотична преса вкотре розважає про Валуєвський циркуляр, бій під Кругами, вбивство Бандери тощо, натомість новітні наші поразки (як-от: політична смерть НРУ, провал спроби уряду Ющенка повернути Крим в український фарватер тощо) не стають предметами жодних (само)критичних рефлексій.
Ми з подивом зауважимо, що, попри “космічну” дорожнечу виборчих кампаній, “патріотичні” сили щораз знаходять кошти на проведення у парламент багатьох своїх представників, але жодного разу не знайшли їх для створення україномовного телебачення, кіновиробництва та інших стратегічно важливих для національного буття сервісів. Ми зі ще більшим подивом дізнаємося про те, що реальні й фінансово забезпечені плани розбудови таких сервісів були поховані не зусиллями “п’ятої колони”, а лише через неповороткість та нечистоплотність “своїх”. Ми марно намагатимемося пригадати, якої ж кари зазнали винуватці цих провалів…
Ми з гіркотою відзначимо, що українські патріоти далі воліють змагатися за речі символічні, резонансні, але не суттєво важливі. Що кожне їхнє покоління починає “з чистого аркуша”, ігноруючи досвід попередників. Що хаотична й загалом провальна діяльність у сфері національного відродження жодного разу не стала об’єктом ґрунтовного критичного аналізу та публічної дискусії…
Якби ж ми були здатні отак перевести погляд і хоч трохи замислитися!
У цій креольській країні “індіанці” спроможні значно поліпшити свій статус. У цій за фактом одномовній країні ми здатні позмагатися за реальну двомовність. На жаль, не здатні зрозуміти, що саме такий “план-мінімум” є програмою реального покращення становища українства. “Максималістам”, готовим змагатися лише за 100% українську Україну від Сяну по Кавказ хочеться сказати: дай вам Боже щастя, але… Ви самі собі не нагадуєте людей, які у фанерному бараці з облізлими шпалерами планують будівництво елітного хмарочоса? І дивуються, що їхній “блискучий” проект все не знаходить замовників… Може, спочатку варто привести до ладу власний офіс?
Перестаньмо складати пожертви політичним божкам і почнімо реально розбудовувати український світ довкола себе! Не “все й одразу”, але крок за кроком. Бо ми наразі маємо всього лише свою (???) державу, а кечуа приміром – свій телеканал… І хто ж насправді є багатшим?
Від пілігрима:Щирі українці затіяли суперечку про українізацію та галицький сепаратизм. Які імена! Сергій Дацюк, Юрій Винничук, Тарас Прохасько і т.д. – українці-гетьмани, які знають (правда по-різному), як правильно українізувати населення України – хто рідний, а хто ворог. Якщо навіть частково згодитись з дописом пана Вітковського у журналі “Універсум” (№ 7-8, 2017), розумієш, що вищезгадані пани у своїх теоретичних дослідах нагадують лікарів біля помираючого, які сперечаються, добре чи погано, що пацієнт пітніє? А як ви думаєте, колеги? |
