By Чверть століття тому, 22 січня розпочалась “Масленіца” – військова операція хорватської армії проти збройних сил самопроголошеної Республіки Сербська Країна. Це була перша наступальна операція Хорватії проти сербського агресора, і саме вона створила передумови для двох наступних операцій – “Блєска” і “Олуя” – які привели до перемоги Хорватії у 1995 році. Ще через кілька років шляхом мирної реінтеграції з-під сербської окупації до складу Хорватської республіки повернувся багатостраждальний Вуковар з околицями.
Щоб розуміти потреби проведення і умови, в яких реалізовувалася “Масленіца”, треба пригадати кілька важливих фактів з хорватсько-сербської війни 1991-1995 років, яку в Хорватії називають “вітчизняною”, адже країна насправді захищала свої землі від агресора.
На момент проголошення незалежності Соціалістичної Республіки Хорватії, що входила до складу Федеративної Соціалістичної Республіки Югославії, у хорватів майже не було своєї армії. Військовослужбовці-хорвати служили в “союзній” Югославській народній армії, а в молодій республіці була національна поліція і морська прикордонна служба. Коли наприкінці 1990-го стало зрозуміло, що хорвати йдуть до незалежності, політично-військове керівництво Федерації, здоміноване сербськими комуністами, що виявились згодом націоналістами і шовіністами, провело негласну зачистку армії від хорватських офіцерів та конфіскувало склади зі зброєю, які належали хорватській поліції.
Водночас серби, що жили в адміністративних межах Хорватії, в грудні 1990 року проголосили про утворення Сербської Автономної Області Країна. У квітні 1991 року країнські серби прийняли рішення про вихід зі складу Хорватії і приєднання до Республіки Сербської. В грудні 1991 року всі сербські анклави на території Хорватії проголосили себе незалежною Республікою Сербська Країна (РСК). Уже тоді самопроголошена республіка мала свою армію, які озброїв Белград, а сербські офіцери навчали новобранців та керували військовими операція. До того ж на території Хорватії розташовувалось чимало військових баз ЮНА, яку було виведено тільки після міжнародного визнання Республіки Хорватії.
Отже, коли у серпні 1991 року розпочалась відкрита агресія сил ЮНА, новостворених підрозділів СРК і парамілітарних загонів сербів із Сербії, Чорногорії, Боснії тощо проти Хорватії, головною зброєю хорватів були пістолети поліції і мисливські гвинтівки, а також невелика кількість більш серйозного озброєння, відібраного у сербів чи ЮНА під час перших бойових зіткнень. Ситуацію ускладнювало й те, що завдяки зусиллям югославської дипломатії (зокрема – сербами) вдалося значною мірою налаштувати Захід проти молодої Хорватської держави, внаслідок чого Радбез ООН та низка держав, як от Великобританія, Франція і Росія, були не надто прихильними до хорватської незалежності. В результаті було накладено заборону на постачання зброї у Хорватську Республіку, а також розроблено цілу низку планів “врегулювання”, які фактично відбирали значну частину Хорватії у хорватів і передавали її “незалежній державі сербів”.
Не дивно, що в таких умовах хорвати могли тільки ціною надзвичайних зусиль, героїзму і самопосвяти втримувати ті території, які ще можна було втримати, а про повернення втрачених не було навіть мови. Але й це було нелегко, бо оснащені артилерією і танками війська РСК наступали з усіх боків. Захопивши Вуковар і частину земель східної Хорватії, вони просунулись приморську частину – Далмацію. Наступи і захоплення нових територій супроводжувалися етнічними чистками, проганянням хорватського населення, руйнуванням інфраструктури та нищенням приватного майна, а також обстрілами хорватських приморських міст – від Дубровніка до Задара, і шляхів, що їх сполучали. Півтора року із столиці Хорватії Загреба до найпівденнішого міста Дубровніка можна було добратися тільки морем, але цей рух часто переривався взимку через сильні шторми. За таких обставин молода Республіка не могла реально впливати на життя своїх південних провінцій, населення яких страждало і втрачало віру.
Увесь цей час офіційна хорватська влада проводила численні переговори на міжнародному рівні, і з владою РСК – підписувала угоди, розробляла плани примирення, домовлялась про перемир’я, однак, попри присутність підрозділів миротворців ООН (про ефективність яких світ дізнався згодом на прикладі Сребрениці), серби і далі обстрілювали міста і дороги, переслідували хорватське населення на окупованих територіях.
Зважаючи на ситуацію, на початку січня 1993 року керівництво Хорватії дало згоду на проведення наступальної операції в Далмації на лінії Задар-Масленіца-Карлобаг, щоб відтіснити ворога від приморських шляхів та міст. Тут ще цікавим моментом є, як хорватам за півтора року агресії вдалося із загонів поліції, добровольців і нечисленних військових створити добре організовані, навчені бойові підрозділи, а в умовах ембарго здобути хороше озброєння, як от керовані протитанкові ракетні комплекси та авіація. Тоді ж хорвати роблять уклін в бік своєї діаспори в цілому світі. Але ця тема потребує окремого розгляду.
Фактом є те, що сербські сили були заскочені зненацька такою рішучістю і ефективністю Хорватського війська. Ніхто й не сподівався, що хорвати відважаться під пильним наглядом міжнародної спільноти, взимку, в складному для військових дій гористому регіоні, розпочати наступ. Ефект несподіванки і рішучість хорватів забезпечили їм важливу перемогу, наслідком якої було досягнення поставлених завдань. Операція “Масленіца” була швидкою, хоч бойові зіткнення й тривали до 31 березня, формально її припинили через кілька днів під тиском того ж “миротворчого” Заходу. Але справу вже було зроблено.
Через чотири дні після початку операції Радбез ООН ухвалив резолюцію 802, яка вимагала від Хорватії припинити бойові дії і покинути звільнені території. Хорватське керівництво, маючи перед собою стратегічне завдання інтегруватись у західний світ, чемно реагувало на вказівки “згори”, тому зупинило наступальні дії, але й не планувало віддавати територій. Далі в бій пішла дипломатія. Цей успіх заохотив хорватів провести подібні акції і пізніше, що не перешкодило Хорватії згодом стати членом ЄС та інтегруватися у головні західні структури. У 1995 році хорвати майже повністю звільнили свої території від сербських агресорів.
Отже, в операції “Масленіца” хорвати втратили 127 військових, а серби – за їхніми ж джерелами – 490. Хорвати відкинули агресорів від моря і важливих автошляхів. Але в політично-мілітарному сенсі “Масленіца” мала неоціненне значення, адже вона стала справжнім “бойовим хрещенням” збройних сил молодої держави, підставою і прикладом для наступних військових дій. Ба більше, Хорватія, попри сербську пропаганду, змусила світ повірити в те, що може сама вирішувати свої проблеми, не покладаючись на фіктивні “перемир’я” з ворогом, і на сумнівні “плани врегулювання”, що їх розробляли не завжди доброзичливі чиновники і політики у теплих європейських чи американських “кабінетах”.
Сьогодні багато хто в Україні киває на хорватський досвід, але чи його можна застосувати у “донбаському перемир’ї”, автор цих рядків не береться сказати.
