By Ніколи ще Європа не була настільки згуртованою, як зараз, внаслідок російської воєнної агресії проти України. ЄС нарешті відчув себе справжнім союзом, де один за всіх, а всі за одного. Навіть малі європейські країни перестали боятися Росії і відважилися надсилати Україні зброю, впроваджувати антиросійські санкції і закривати своє небо для російських літаків. А ще почали переглядати свій багатолітній нейтральний статус – Швеція і Фінляндія думають про приєднання до НАТО, а Швейцарія долучається до санкцій. Цей ентузіазм цілком зрозумілий – “гуртом і батька легше бити”, не те що Путіна. А “бити” треба, і то не тільки чи й не лише заради України, як заради цілої Європи, всієї західної цивілізації.
Після завершення “холодної війни”, ліквідації Варшавського договору, повалення “залізної завіси”, а також після постюгославських воєн на Балканах західний світ з обох боків Атлантичного океану значною мірою занурився у золотий сон переможця. У цьому сні йому бачилися, зокрема, образи навіки вже мирної Європи, гармонійна інтеграція країн колишнього комуністичного блоку і навіть Росія з “людським обличчям” – демократична, миролюбна, раціональна, заможна і культурна, як за часів “золотого віку”.
Дійсність теж виглядала не найгірше, принаймні з перспективи європейських чи американських еліт: “новиє русскіє” масово поперли на Захід, щоб купувати розкішні нерухомості чи елітні яхти й автомобілі, інвестувати й зберігати величезні гроші у банках, відпочивати на найдорожчих курортах і в найпрестижніших ресторанах, залишаючи при цьому щедрі гонорари, комісійні й “чайові”. А ще вони запрошували у свої міста відомих західних політиків й бізнесменів, найкрутіших західних експертів, менеджерів, зірок etc. І всіх зустрічали з царською гостинністю: “ікра, соболі і русскіє красавіци”. Для тих, хто звідав цієї гостинності, нова дійсність виглядала ще привабливішою, ніж образи із золотого сну переможця.
Так колективний Захід, а передусім об’єднана Європа, потроху перестали боятися російських ракет з ядерними боєголовками, “присіли” на російські газ і нафту та дружно взяли на озброєння німецьку концепцію Ostpolitik, яка проголошувала “зміни за посередництвом торгівлі” для зовнішньополітичних взаємин з РФ. Однак на практиці ці зміни виявилися двосторонніми і не конче такими, як би хотілося їх ініціаторам. Особливо після приходу до влади В. В. Путіна.
Як зауважив днями один європейський публіцист, два десятиліття у західних столицях толерували приплив корупційних грошей з Росії, вірячи, що коли російські олігархи вкладають і тратять там гроші, то це зупинить війну. Однак цими ж грошима росіяни корумпували представників європейської еліти. Європейці тішилися побудові Росією нових газопроводів як гарантії миролюбних намірів, але в ефекті залежність від російського газу викликала поділи між країнами-членами ЄС. Цивілізований світ відкрив для державних російських ЗМІ свій ефір в надії на краще взаєморозуміння, але насправді лиш дозволив путінській пропаганді пересварити європейців.
І от врешті-решт брутальна війна в центрі європейського континенту. Сон закінчився, почалося тривожне пробудження. А це означає, що взаємини з Росією всьому цивілізованому світові, а найперше Європі, доведеться будувати по-новому, не залежно від того, як і коли закінчиться війна в Україні. Як твердять політики з обох боків Атлантики, у цих взаєминах вже не буде місця для потурань щодо Росії.
Найкращою ілюстрацією, що це не порожні слова, є поведінка Німеччини. Хто б міг про таке подумати ще тиждень тому: Німеччина дає Україні смертоносну зброю, виділяє своїй Бундесвері 100 млрд євро на розвиток і модернізацію, а до 2024 року планує вийти на стандартних для НАТО 2% від ВВП щорічного фінансування армії. І це ще не все – ця країна, головний споживач російського газу, запускає серйозну програму диверсифікації джерел постачання енергентів. В експрес-темпі будує два термінали для скрапленого газу, призупинила процес закриття атомних станцій і вугільних шахт. Важко повірити, але з цим погодилися і соціал-демократи, і ліберали, і зелені. А голова консервативної партії CDU Фрідріх Мерц ситуацію з Росією підсумував коротко: “Досить. Кінець гри”.
Незабаром у Франції президентські вибори, путінська воєнна авантюра досить ослабила позиції конкурентів чинного президента – кандидатів від крайніх правих і крайніх лівих. Якщо Еммануель Макрон переможе, то й у Франції, як і вже зараз в Німеччині, багатьом “друзям Путіна” доведеться безславно піти на політичну пенсію.
Гадаю, що такі зміни у ставленні Європи до Росії є найбільшою несподіванкою для самого Путіна і російських еліт загалом. Неважко ж здогадатися, що всі їхні зусилля, потрачені на власне збагачення, мали на меті насолоджуватися життям у світі високої західної цивілізації, а не в “російських резерватах” десь на непроглядних просторах Піднебесної чи в африканських або латиноамериканських джунглях. Зрештою, хто їх там знає. Зрозуміло одне – їм теж пора прокидатися зі свого “золотого європейського сну”.
