By 
Кажуть, де два українці – там три гетьмани. Дуже часто це так і є, але події останніх днів показують, що під час справді критичних моментів українці можуть виявляти дивовижну солідарність і взаємопідтримку.
Єднання, якого не зрозуміти росіянам
У перші дні шквальної російської атаки багато людей гарячково знімали готівку і скуповували всі продукти в крамницях. Але попри очікування ворога, панічні настрої не були такими великими, щоб паралізувати країну. На місце паніки прийшла лють. Так, люди поспішали до банкоматів і АЗС, але черги на здавання крові, у військкомати й на запис до тероборони виявилися ще довшими.
Росія хотіла розхитати й дестабілізувати Україну, але натомість лише згуртувала українських громадян, адже ніщо так не об’єднує, як спільний ворог. Після обстрілу мирних міст ракетами з РФ і Білорусі ні в кого не мало б залишитися сумніву, хто є ворогом. А маючи досвід Майдану й попередніх восьми років війни на Донбасі, й українська армія, і цивільне населення зуміло дати гідну відсіч нападникам і зірвати плани блискавичного захоплення великих міст.
І цього феномену ніяк не зрозуміти росіянам. Єдине пояснення, яке російська пропаганда зуміла дати цьому явищу й небажанню простих громадян здаватися – це “загрядотряди з українських націоналістів”.
Так само їм не зрозуміти, як таке можливо, що влада Києва роздає людям понад 25 тисяч одиниць зброї, а поліція й місцеві адміністрації вчать громадян робити коктейлі Молотова, даючи на своїх офіційних сайтах докладні інструкції з ілюстраціями. Це означає, що влада не боїться свого народу й довіряє йому? А народ не боїться влади й виходить на вулиці захищати свій дім не з примусу, а з власної волі?
Ні, цього, мабуть, не зрозуміти російському обивателю, як і того, що роками насаджувана в їхні голови концепція про “один народ” зазнала краху. Люди, які не здатні на нормальний протест проти війни, у якій гинуть їхні діти, ніколи не зрозуміють, як, наприклад, мешканці окупованого Бердянська вийшли на протест з українськими прапорами й сказали озброєним росгвардійцям забиратися з цього міста.
Мова як маркер
Знання української, нехай на рівні суржику чи якоїсь локальної говірки, буквально стало питанням національної безпеки. Саме мова є одним із маркерів “свій-чужий” під час виявлення ворожих диверсантів. Цікаво, хто після нинішніх подій і далі обстоюватиме позицію “какая разница, на каком языке”?
І якщо хтось раніше сумнівався, то зараз найкращий час, щоб перейти на українську в публічній сфері, відписатися від російських блогерів і ЗМІ та відмовитися від будь-якого культурного продукту з РФ.
Якось навіть символічно, що саме напередодні вторгнення Україна від’єдналася від енергосистеми Росії й Білорусі. Але ще міцнішими путами, ніж пов’язані лінії електропередач, є спільне з агресором культурне поле. Та щось підказує, що за останні шість днів було зроблено більше, щоб розірвати культурні зв’язки з РФ, аніж за всі роки незалежності України. І зробила це сама Росія.
Саме російські обстріли Києва, Харкова та інших міст поклали край епосі “не все так однозначно” чи принаймні мали б це зробити. Раніше в бійців АТО/ООС не було запитань, хто з ким воює, тепер, мабуть, таких запитань не виникатиме в людей, які хоч одну ніч провели в бомбосховищі.
Нові герої й нові сенси
Президент Володимир Зеленський у ці дні здивував багатьох, зокрема й тих, хто раніше критикував його за недооцінювання загрози з боку РФ, а також за передвиборчі необачні пропозиції “зійтися десь посередині”. Зараз, без сумніву, Зеленський грає найважливішу й найкращу роль у своєму житті, і треба визнати, що добре з нею справляється. У перші дні російського наступу Верховний головнокомандувач України продемонстрував тверду й рішучу позицію. І навіть зняті на телефон ролики Зеленського на тлі урядового кварталу виявилися дуже доречними тоді, як російська пропаганда намагалася розкручувати фейк, начебто президент покинув Київ і “всі здались”.
Звісно, Зеленського як політика врешті оцінюватимемо за результатами, зокрема за наслідками перемовин, які вже розпочались. Але це буде потім, після перемоги, і кожен політик тоді нестиме щонайменше політичну відповідальність за кожну свою дію й кожне своє слово в найкритичніші для держави моменти. Зараз же важливо, що Україна під час воєнного стану демонструє безпрецедентну політичну солідарність, міжпартійні чвари відсунуті на задній план, і як же хотілося б вірити, що й у майбутньому політикум буде об’єднаний у тому, що стосується цивілізаційного вибору держави. Ну а відверті колаборанти, які виправдовують військову агресію Путіна, не просто будуть викинуті за борт політичного життя, а й відповідатимуть перед законом.
Також варто, мабуть, розуміти, що міцна позиція президента опирається на силу української армії та непохитність українських громадян, які подекуди навіть без зброї блокують російські танки. Опирається на нових українських героїв, які з’явилися за ці дні й буквально миттєво стали для цілого світу символами українського опору. Це й мужні захисники острова Зміїний, які, здається, остаточно легітимізували нецензурну лексику в українській мові і вписали її в підручники історії; це й названий “привидом Києва” військовий льотчик, який філігранно знищує ворожі літаки, а також багато інших. Коли є такі бійці, жоден головнокомандувач не може відступати, він просто не має права цього робити.
За ці кілька днів уже утворився цілий гумористичний епос. Добре почуття гумору – ознака здорової людини і нації, а висміяний ворог уже не страшний, а жалюгідний. Можливо, це є елементом психологічного захисту, як і бажання концентруватися виключно на позитивних зрушеннях, які відбулися в українському суспільстві за такий короткий проміжок часу. Так, це ще далеко не перемога, хоча бліцкриг Путіна провалився, а весь цивілізований світ став на бік України. Проте це вже нова Україна – не пригнічена, не колоніальна, а горда й зубаста.
1 Comment