Путівник для конспірологів-початківців. Частина III

Є паралельна історія, що пишеться одночасно з літописом війни. Це історія колективної психіки. Історія віртуального лабіринту, у хідниках і закутках якого нація шукає відповіді на запитання: “Чому все так сталося? Що чекає на нас попереду?” Облудного лабіринту, де міфи, припущення і спекуляції змагаються з фактами, з тінями й привидами фактів. І де славлена правда, на жаль (чи не на жаль), не перемагає ніколи. Добре, звісно, тішити себе тим, що в інших народів правда також ніколи не перемагає. Але то така собі втіха.

У цій паралельній історії лютий 2024 року, як нині видається, займе одну із чільних позицій. Завдяки принаймні двом подіям. Перша з них — “космацька фронда”, друга — всеукраїнський “тренос за Залужним”. На перший погляд ці маніфестації здаються ординарними ланками в ланцюгу малих і великих психічних епідемій. У ланцюгу, що тягнеться вже ціле десятиліття. Адже якщо знехтувати національним трендом “позитивної забудькуватості”, якщо все-таки згадати все, то знайдеться багато цікавого.

Можна, наприклад, пригадати вихори підозр та звинувачень, закручені навколо перемог і поразок весни 2014-го, можна пригадати злет і падіння “нашої Наді”, шизоїдні шторми 2019-го та телячі сподівання широких мас щодо знаменитих “двох-трьох тижнів” у 2022-му. І це лише найближче з того, що спадає на згадку.

І теперішнє однаково не блякне на тлі цих яскравих спогадів. Події лютого 2024-го демонструють чи не найгірше з можливого: істеричний опір сприйняттю очевидного, послідовне ігнорування причинно-наслідкових зв’язків, фронтальний ескапізм. Тобто стан, найбільш сприятливий для підміни базової реальності реальністю конспірологічною.

Події в Космачі — крижаний душ для любителів розглядати “простий” народ крізь рожеву оптику традиційної та радянської культур. У цих культурах “простий” народ, як відомо, є носієм органічного мислення та ледь не універсальним мірилом справжності.

Відповідно, багато хто в Україні, та й поза її межами, усе ще (і після Нових Санжар, і після всього-всього) переконаний, що колективна психіка “простого” народу має стійкіший імунітет до конспірологічного інфікування, аніж колективна психіка еліт, інтелектуалів і мешканців “вищих сфер”.

“Космацька фронда” демонструє щось зовсім інше. “Прості” люди, судячи з відео, по самі вуха в конспірологічних реальностях. Здається, що ці реальності не розміщені в “простих” головах лінійно чи ієрархічно, а зав’язуються там у тугі “гештальтні вузли”, доповнюючи та ускладнюючи одна одну. Скажімо, та реальність, у якій “війна не оголошена” й, відповідно, остаточно не відомо, хто ж є актуальнішим ворогом — росіяни чи ТЦК, тут, як видається, тісно переплетена з іншою реальністю, де “військкоми” посилають до “села мільйонерів” таку собі цивільну шпигунку, та ще й із шестирічною дитиною.

У нас модно підсміюватися з трампістів, з американських реднеків із “біблійних” штатів, що готові з вінчестерами йти на Вашингтон, щоб відстрілювати там рептилоїдів та агентів таємного світового уряду. Але насправді за рівнем конспірологічної вмотивованості ті реднеки нічим не відрізняються від наших жіночок із бітами.

Можна лише здогадуватися, що і як формує картину світу тих жіночок. Хтось говорить про “опришківські традиції”, хтось випоминає добу різьблених шкатулок і “позитивно забутого” Чуднова, хтось оплакує нещасний народ, що його “довели-дістали”, а ще хтось згадує анонімні телеграм-канали, ворожу ІПСО та зіпсовану комунікацію влади з народом.

Як на мене, не так уже й важливо, яке з пояснень ближче до правди, а яке ні. Важливо те, що “Космацька фронда” стала можливою. І не варто тішити себе надією, що це регіональне явище. Насправді вся “проста” Україна вкрита непроглядними туманами конспірології. Можемо сміливо казати про цілу “конспірологічну тотальність”.

І тут не треба блукати ринками й наливайками чи брати інтерв’ю в таксистів. Достатньо помоніторити популярні мережеві групи, місцеві сайти та регіональні друковані видання, що ближчі до настроїв “глибинного народу” й менш “обережні”, аніж центральні ЗМІ. Ті видання, які не напружуються на “високий стиль” журналістики, заробляють на хайпі й джинсі та спілкуються зі своїми глядачами, читачами чи слухачами їхньою мовою.

Мовою архаїки та ресентименту. Мовою пошуку “зради”. Мовою простих суджень про складні явища.

Тестом на “конспірологічну тотальність” стала відставка генерала Залужного. Людям, далеким від вищих армійських ешелонів і просто далеким від армії, складно дати об’єктивну оцінку цій події. Світова історія знає безліч випадків зміни командування під час війни. Іноді це призводило до позитивних результатів, іноді ні. В умовах сучасної війни персона командувача не має такого критичного значення як, скажімо, за часів Першої світової, але, безумовно, має вагу. Зрештою, саме командувач у вертикальних системах формує управлінський стиль. Але я не про Залужного. Я про інше. Хай там як, але той конспірологічний вибух, що супроводжував відставку топгенерала, не має історичних прецедентів.

Фактично 72 години поспіль багатомільйонна громада буквально в онлайн-режимі “психічної епідемії” ялозила проблему, що очевидно та однозначно перебуває за межами її колективної компетенції. А ситуаційно — і за межами звичайної публічності.

Одного з моїх знайомих перша фаза конспірологічного вибуху застала в кав’ярні. Він пив собі каву з тістечком, коли його добра знайома налетіла на нього з криком: “Як ти можеш сидіти й жерти, коли Залужного зняли?!”

Іншого знайомого переконували, що від часу призначення нового командувача ЗСУ не мине і трьох діб, як фронт “трісне” і ворог прорветься до центру країни. Таку апокаліптичну картину малювали не маргінали й не “ватники”, а доволі освічені, політично нейтральні й загалом патріотично налаштовані люди, що, на перший погляд, здатні критично мислити.

Масштаби обговорення звільнення Залужного, присутність у ньому референтів більшості еліт, збурення посполитих не лише в коментарях і вуличних дискусіях, залученість до обговорення великої кількості авторитетних військових із фронту — усе це свідчить про колосальні масштаби та певну самодостатність (буттєву автономність) національного “конспірологічного пузиря”, про ту постійно наявну в колективній психіці біполярність, що перетворює вразливість суспільства до психічних епідемій на стратегічну загрозу для України в стані війни.

І тут уже йдеться не про політиків, які заради рейтингів час від часу свідомо перетинають “червоні лінії”, не про ботоферми, не про політтехнологів і не про хайпожерів. І навіть не про комунікаційне безсилля влади, яка перед десятою річницею війни ледве утримує контроль над стрижневими сегментами інфопростору. Ідеться про стрибкоподібне оформлення такої собі “колиски хаосу” національного масштабу.

Ця колиска хаосу, хочемо ми того чи ні, вимагатиме свого наповнення. Вона прагнутиме напруження, міфології й щоденних жертв. Вона живитиметься кожним конспірологічним меседжем і буде адаптувати первісні міфи й фейки для своїх потреб. За неї боротимуться різні сили. А переможе та, яка матиме найбільш непримиренний і шалений вигляд. Хай як ми із вами хотіли б іншого.