(Не)очевидність майбутнього

Останнім часом у соцмережах пошесть пророків і віщунів. Старці передбачають перемогу вже в наступному сезоні, тарологи бачать серед мечів і жезлів якусь вирішальну (фатальну, фінальну) битву, ясновидці твердо знають, що наприкінці року все кардинально зміниться, а прозорливі метафізики (є і такі в підсонні) пророкують нам несподіваного союзника.

Що з того ІПСО, а що не ІПСО — важко зрозуміти. Та й чи треба? Звісно, що в час, коли ворог кілометр за кілометром, село за селом вперто продавлює лінію оборони, наш департамент пропаганди — хай як він там тепер офіційно називається — натискає на всі можливі кнопки інформаційного позитиву, включно зі “старцями”, “мольфарами” та “метафізиками”, яких любить народ.

Хай там як, попри всі витівки пропаганди, є і справжні метафізики, передбачення яких дивовижно збігаються з тим потоком подій, який щоденно набігає на дамби нашого відчайдушного спокою. Але тут ідеться не про них. Ідеться про очевидність майбутнього, яка не потребує жодних окультних практик.

Те, що два роки тому ховалося за дипломатичними формулами й обтічними заявами, тепер вийшло на поверхню. Тоталітарні системи після кількох десятиліть сидіння в засідці скористалися самозакоханістю та самовпевненістю колективного Заходу і пробують переграти підсумки ХХ століття. Однак ми не бачимо в цьому нічого принципово нового. Знову континентальні деспотії проти морських держав, знову в агресора ставка на необмежений людський ресурс, дешеву масову зброю та не менш дешевий шантаж.

Путін сам викликався бути “тараном” у цій глобальній спробі реваншу. Він вибрав Україну як “слабку ключову ланку” в тій світовій рівновазі, що встановилася у 90-х роках минулого століття. Путін жорстко помилився. Але він у такій ситуації, коли визнати свою помилку не може. Він довгі роки грав одноманітно, грав на підняття ставок. Він довгі роки вигравав. Змінити стиль гри для нього означає визнати, що він поганий гравець, крихкий “таран” і невдала копія “отця народів”. Тому Путін гратиме до кінця.

Захід, всупереч поширеним уявленням наших “геополітиків”, ніколи не мав ілюзій щодо тієї групи чекістів, яка успадкувала Кремль від перестарілих генсеків та їхньої дегенеративної челяді. Віннамагався випередити чекістів у стратегічних “перегонах еліт”, вирощуючи в Росії чубайсів і чубайсят. Але ставка на “м’яку силу” не зіграла. Тож Захід зробив ставку на затягування гри, на фізичну смерть Путіна та настання “перехідної епохи”. Захід фактично залишив ігровий стіл, посадивши на свій стілець Україну. І тепер змушує Путіна грати гру без жирного виграшу.

Послання Заходу таке: “Можеш і далі підвищувати ставки. Проте за ігровим столом однаково буде не G7, а Зеленський. І який тобі в тому понт?”.

Адже Путін хотів понтів. Він бажав отримати позицію імператора Юстиніана. Позицію реставратора стрижневої імперії. Історичну позицію переможця-консерватора. А тепер він у позиції Філіпа Іспанського, що намагався всупереч духові часу повернути бунтівні Нідерланди. І мусить грати в цій позиції до кінця. 

Запитання в тому, що це за “кінець”.

Відповідь на нього залежить від відповіді на інше запитання: “На чиєму боці час?”. Дух часу точно не на боці путінської архаїки. Але сам час? Росія борзо мілітаризується і комплектує нові армії. Невже на північному сході знову прокинувся той древній монстр, що століттями загрожував самобутнім культурам? Чи це лише хитка тінь колишнього монстра?

У чому була глибинна сила монстра? У здатності концентрувати всі наявні ресурси та увагу на головному військово-політичному завданні й більш-менш успішно утримувати цю ситуацію “сконцентрованості” впродовж довгих десятиліть, передаючи її “естафетою” від попередньої генерації владної еліти до наступної.

Чи здатна путінська Росія забезпечити таку “естафету”? Навіть поверховий аналіз змушує сумніватися в такій здатності. Сучасні російські еліти не є бенефіціарами російсько-української війни. Є порівняно невелика група умовних “патрушевих” і “чемезових”, які спираються не на служиле дворянство з військової касти, як 200 років тому, і не на багатомільйонну партію ентузіастичних “гомо новусів”, як 100 років тому, а на класичну верству чиновників, які за державні гроші купують “на війну” представників нижчих верств і жителів окраїн.

Ми бачимо не діяльність еліт, злютованих ідеєю, а механістичну роботу бюрократичної машини, що працює шаблонно, знуджено і знищує будь-яку несистемну ініціативу, як було з “Вагнером”. Робота цієї машини є ефективною доти, доки її рухає єдина воля. Внутрішньої сили в цій машині немає, адже чиновник особисто не зацікавлений у таких сумнівних абстракціях, як реставрація імперії, приєднання нових регіонів або боротьба із “сатанізмом”. Чиновник виконує завдання в межах своїх повноважень, а справжню ініціативу проявляє на полі корупції.

Діяльність цієї машини є відтворенням військово-політичних шаблонів чи то доби Катерини II, чи то часів Сталіна. Але Катерина заохочувала новими землями своїх дворян і проводила колонізацію степу, а Сталін мав глобальний комуністичний проєкт. Кремлівський шаблонник має із цих нових завоювань, либонь, свіжих мобілізованих до своєї шаблонної чиновницької армії. Майбутнє цієї механічної експансії очевидне: вона суто затратна й загалом безглузда.

Отже, смисл війни впирається лише в особисте бажання деспота щось довести тим, кого він вважає рівними собі (кого він у своєму придуманому світі призначив на ролі співрозмовників, історичних фігур). Тож Путін фактично грає сам із собою, бо реальність на протилежному боці ігрового стола він бачити відмовляється. Тому не буде ані реальних перемовин, ані договорів. Не можна домовитися з тим, що випало з реальності. Час проти перестарілого реставратора не тільки тому, що він помилився, а й просто тому, що він смертна істота. Бо він живе в придуманому світі й цей його придуманий світ (який дратує навіть його оточення) зникне разом із ним.

Але ми не знаємо, коли Путін вріже дуба. А кожний день війни має значення.

Найпевніше, найближчим часом війна зайде в позиційний глухий кут. Ця очевидність уже формується і стане домінантною тоді, коли нові засоби української ППО зведуть до мінімуму активність російської фронтової авіації, озброєної КАБами. Укріплені лінії, всюдисущі дрони та мінні поля також сприятимуть тому, що лінії на мапах поступово втратять динаміку, а “сіра зона” розростеться. Якщо буде зруйнований Кримський міст, акценти остаточно перемістяться на ракетні дуелі й атаки дальніх безпілотників.

Глухий кут не означатиме кінця гри (і, відповідно, кінця війни). Будуть і загострення, і фази відносного спокою. Усе це триватиме доти, доки не згасне хворий мозок із його придуманою реальністю. А до того війна буде повзти й повзти, день у день поглинаючи тисячі життів і мільярди доларів.

Але може статися щось непрогнозоване — і хворий мозок згасне швидше, ніж передбачають лікарі й експерти. Або ж його згасять нетерплячі бенефіціари неочевидного майбутнього. Тому віщуни з пророками не втратять актуальності ані завтра, ані післязавтра.