By 
Дмітрій Булатов, історик та теоретик мистецтва із Прибалтики, який скоро виступатиме на події Cyber Pills у Львові, написав нещодавно, що нинішню коронакризу він сприймає як шанс переглянути наші стосунки зі світом, зокрема – у сфері культурного й художнього виробництва.
Про що тут ідеться? Віддавна Булатов обстоює тезу, що людям треба переглянути своє розуміння живого й неживого. Він вважає, що наші стосунки із світом і досі обумовлені традицією, яка відтворює певні шаблони епохи Просвітництва, де живе розуміється як антитеза неживого, а активне протиставляється пасивному. Оскільки людина має активну позицію в трансформації світу, то вона вважається вінцем природи, тим, хто перевершує все навколишнє. У такому світі (як твердить дитяча книжечка) корова “дає” нам молоко, а курка – м’ясо, хоча насправді вирощування тварин для потреб людей уже давно має форму жахливого фабричного винищення живих істот. Така позиція є виразно антропоцентричною, оскільки вона створює несиметричні й нерівноправні відносини з навколишнім світом. На практиці це призводить не тільки до деградації довкілля, але й до його обов’язкової реакції на дії людини. Експлуатація природи завжди має ціну, як мінімум – це погіршення умов нашого життя на планеті. Ми вже звикли, що природа все частіше несе нам епідемії, екологічні й техногенні катастрофи, кількість яких, напевно, лише зростатиме. Хоча люди навчилися боротися із видимими загрозами, найбільшим викликом сьогодення є незримі агенти, як-от віруси.
Булатов впевнений, що нам, сучасним людям, уже давно потрібно відійти від антропоцентричної моделі Просвітництва та запропонувати інший спосіб мислення про світ. Ми маємо сприймати різні сутності навколо нас, як-от віруси й тіла, алгоритми й технічні пристрої, кристали й електричні поля, як агентів, що взаємодіють один з одним у єдиному процесі. Іншими словами, ми мусимо знайти підхід, у якому “людське” й “нелюдське” були б рівноправними учасниками взаємодії. Такий підхід міг би створити світ, в якому автономія, свобода вибору і креативність не були б атрибутами тільки людини. Тим паче ми вже знаємо, що дерева мають певний тип свідомості й можуть бути креативними.
У сучасному мистецтві, що перебуває на стику естетики, філософії й науки, такий горизонтальний підхід, де “поважають” неживого агента, називають глибокими медіа. У фокусі глибоких медіа – аналіз фізичних складників землі, води й атмосфери, зокрема магнітних, електричних і гравітаційних полів, а також елементів технічних систем, як-от метали, молекули, кристали тощо.
Термін “глибокі медіа” активно вживає американський дослідник Френк Роуз, який тривалий час працював у журналі Wired. Це поняття транзитне, часом його використовують у парі із такими категоріями, як трансмедіа чи кросмедіа. Воно означає особливий тип фокусування, занурення в оповідь про навколишній світ. Глибокі медіа обіцяють переосмислення матеріальності та умов, за яких елементи матерії набувають технічної форми. Будь-які елементи навколишнього світу взаємодіють один з одним і мають силу породжувати складні системи, нові простори життя, де людині відводиться не найважливіша роль. У сучасній історіографії все більш популярним стає напрямок вивчення медіаінфраструктури, де можна надавати однакової агентності як живій людині, так і неживій антені.
Як може виглядати мистецтво глибоких медіа? Наприклад – високотехнологічні об’єкти і пристрої, творення яких складно уявити без елементів IT, робототехнічних або біомедичних технологій. Таке мистецтво переважно твориться в робітнях, як-от лабораторія в художній школі в бельгійському Генті, а не в традиційних майстернях. Є й перехідні формати – наприклад, відтворення відомих дослідів із вивчення атмосфери доісторичної Землі чи, скажімо, онлайн-проєкти з використанням штучного інтелекту. У такий спосіб митці критикують антропоцентричну оптику з її прагненням зобразити матерію як пасивну й мовчазну силу, з якою взаємодіє людина. На відміну від традиції, що має недовіру до матерії, художники глибоких медіа стараються творити опис матеріального світу на рівні динамічних взаємин. У такому мистецтві теж можливе використання більш традиційних медіа, як-от живопис і скульптура, відео чи фотографія. Тож у певному сенсі глибокі медіа можна розглядати як дослідне поле, лабораторію для різних підходів, які підкреслюють і унаочнюють властивості матерії.
Чим мистецтво глибоких медіа відрізняється від медіамистецтва, або інших жанрів технологічного мистецтва? Якщо традиційне медіамистецтво має справу з виробництвом цифрових або відеозображень, створенням програм чи медіаінсталяцій, то мистецтво глибоких медіа аналізує цю образність з матеріальної перспективи. Тобто воно запитує, наприклад, яку агентність у творі мають такі елементи, як золото, мідь чи свинець, з яких створені комп’ютери? Або ж як ці елементи “забираються” у природи і перетворюються на технологічні пристрої? Як формуються пігменти картини і чи можуть вони мати власну агентність? Інакше кажучи, мистецтво глибоких медіа – це не конвенціональна “цифрова” естетика, яка транслює риторику ширшої культурної індустрії, а аналіз комунікативних прав окремих елементів, з яких складаються різні технічні пристрої.
З перспективи сучасної науки людина справді живе в єдиному процесі переплетення “людського” й “нелюдського”. Але часто це приховано від нас повсякденними практиками, і мистецтво не є тут винятком. Якщо ми хочемо протистояти давній ідеї про те, що люди є унікальними й особливими, то в нас є лише один шлях. Потрібно спробувати побачити цей владний культурний механізм поділу (на живе й неживе) і панування (людина – господар світу) та повірити в можливість виходу із замкненого кола. Булатов переконаний, що в цьому і полягає урок пандемії, який нам ще належить засвоїти. Він каже: “Якщо ми хочемо заразити світ мистецтвом, то мусимо покласти край своєму білковому шовінізму”.
