By 
14 березня 1891 року у Львові народився видатний актор Амвросій Бучма. Його справедливо вважають передусім актором театру, адже першу роль на сцені він зіграв у 17 років, а згодом приміряв на себе понад триста сценічних образів. Творча біографія Амвросія Бучми пов’язана з історією українського театру. У різні роки своєї кар’єри він працював у знаменитих колективах: “Руській бесіді” у Львові, театрі Миколи Садовського в Києві, “Березолі” Леся Курбаса. І двадцять років (із 1935-го й аж до самої смерті) – у театрі ім. І. Франка в Києві, у тому складі “франківців”, що його згодом назвали “театром корифеїв”.
Розповіді про його сценічні ролі стали легендами. Наприклад, про сцену, де Макар Діброва (в однойменній п’єсі О. Корнійчука) дістає звістку про загибель сина. Бучма скоротив довжелезний монолог, залишивши лише три слова: “Сину, мій сину”. Тримаючи в руках пошматовану синову тілогрійку, актор розвернувся спиною до глядацької зали й так зіграв усю кількахвилинну сцену, передавши без слів і виключно засобами пластики стан убитого горем батька. У цей момент вистави публіка завжди тамувала дух, витирала сльози, а потім вибухала оплесками.
Згодом розповідали, що, граючи цю сцену, Бучма міг підморгувати колегам за кулісами, але це вже внутрішні, цехові історії. Природна органічність в образі та виняткова акторська техніка давали йому змогу відчувати дихання залу, навіть стоячи спиною до глядачів, і грати так, щоб неодмінно викликати співпереживання до свого персонажа і, без перебільшення, катарсис у публіки.
Бучма також став одним із головних облич українського кіноавангарду 1920-х. Його гру в кіно в різних джерелах захоплено описують висловами на кшталт: “козирний туз українського кіно 20-х”, “іконічний актор”, “місток між акторською школою і традицією кіно 1920-х та 1960-х”.
Він уперше в кіно зіграв Тараса Шевченка в однойменному фільмі режисера Петра Чардиніна, а в іншій стрічці цього ж режисера перевтілився в козацького кошового отамана Тараса Трясила.
У легендарній картині Георгія Тасіна “Нічний візник” зіграв драматичну головну роль візника Гордія Ярощука, яка зробила актора надзвичайно популярним. Для візників, кучерів і фірманів він став кумиром. Коли Бучма сходив із потяга на залізничному вокзалі, між візниками виникала суперечка, хто має везти його додому. Вирішувалося все несподівано – формувалася колона кінних екіпажів: один віз його тростину, інший – валізи, третій – капелюха, а щасливець – самого Амвросія Бучму. До того ж ніхто з візників не брав ні копійки.
Бучма вважав, що нема маленьких ролей. На підтвердження цього – його півторахвилинний епізод у стрічці Олександра Довженка “Арсенал”, де він зіграв німецького солдата на фронті Першої світової війни, що божеволіє під час газової атаки. Заради цієї ролі Бучма поголив голову, наклеїв вуса та сам підібрав костюм. Нині ці кадри є в усіх виданнях з історії світового кіно й давно сприймаються, як потужний антивоєнний символ.
Амвросій Бучма, здається, без особливих зусиль почав зніматися й у звуковому кіно, хоча для багатьох акторів перехід від німого кіно до звукового виявився драматичним і навіть коштував кар’єри.
У стрічках відомих режисерів він грав головні та другорядні ролі: генерала в “Щорсі” Олександра Довженка, Тараса Яценка в “Нескорених” Марка Донського, боцмана Дзюбу в стрічці “В далекому плаванні” Володимира Брауна, агронома Лещука в “Подвигу розвідника” Бориса Барнета, після виходу якого на екрани репліка героя Бучми: “У вас продається слов’янська шафа з тумбочкою”, – пішла в народ.
Після ролі Федора Басманова у фільмі Сергія Ейзенштейна “Іван Грозний” режисер із захопленням та повагою відгукнувся про гру Бучми: “Одні очі цього актора здатні без слів передати величезний монолог”.
Остання кіноробота Бучми – Микола Задорожний у фільмі-виставі за п’єсою Івана Франка “Украдене щастя”. Режисер Ісаак Шмарук переніс на екран одну з найкращих вистав театру ім. І. Франка в постановці Гната Юри.
Роботу в театрі та кінематографі (до речі, ще й на посаді художнього керівника кіностудії ім. О. Довженка з 1945 до 1948 рр.) Бучма поєднував з іншою діяльністю – писав статті про театр, записувався на радіо, а ще викладав акторську майстерність у Київському інституті театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. З-поміж його учнів були такі актори театру та кіно, як Нонна Копержинська та Костянтин Степанков.
Режисер Віктор Олендер упродовж кількох років записував на магнітофон спогади Костянтина Степанкова, а згодом зняв за ними документальний серіал “Костянтин Степанков. Спомини після життя”. У цій стрічці чимало розповідей про Амвросія Бучму, завдяки якому Степанков прийшов в акторську професію і став одним із провідних акторів українського кіно. З теплом та повагою Костянтин Степанков згадує свого Вчителя, а про його акторську майстерність та надзвичайну прискіпливість згадує, що ролі Бучми на сцені були “плодами велетенської духовної праці і божественного акторського дару”, бо ювелірно шліфувалася кожна дрібниця, деталь, рух, жест, подих, кожна пауза в діях свого героя. Бучма “блискуче знав говірку персонажа, діалект, спосіб мислення, його побут, одяг, соціальний стан, його ходу, усі болячки, усі драми й радощі. Знав усе, що відчував і чим жив його персонаж”.
Попри численні регалії та нагороди, Бучма не бронзовів, його дім був завжди відкритий абсолютно для всіх. А ще Бучма любив компанії друзів та преферанс, за будь-якої нагоди вирушав на природу та мав хобі – риболовлю й мисливство, і компанію йому часто складав поет Максим Рильський.
Костянтин Степанков також розповів, як Бучма міг продемонструвати принципову позицію, що було нелегко за тих часів. Наприкінці 1940-х у СРСР розпочалася нова боротьба із “ворогами народу”, цього разу – кампанія проти “безрідних космополітів”. Колектив театру ім. І. Франка дістав вказівку “згори” про те, що вони теж мають когось виявити та засудити. Почали цькувати за формалізм режисера Бориса Балабана, який був одним із “курбасівців”. Бучма не побоявся захистити його, заявивши, що був провідним актором “Березолю”, отже, мають засуджувати і його. На диво, “на горі” цю заяву Бучми “проковтнули”, ймовірно, таки спрацювали авторитет і регалії – народний артист СРСР, лауреат Сталінської премії. Жодних звинувачень Бучмі не висували, ба більше – Балабанові дали спокій.
Степанков згадує й головний заповіт Вчителя, який він повторював своїм учням: “Перед тим як братися за роль, треба дуже добре помити руки, і бажано – з милом”. Про заповіт Амвросія Бучми я дізнався з фільму Віктора Олендера, хоча насправді чув ці слова раніше.
