Напівправда про русифікацію

Деколонізація, декомунізація, дерусифікація в Україні є явищами потрібними й виправданими. Однак невиправданими й зайвими, а тому шкідливими є перегини й маніпуляції в цих процесах. Особливо коли вони стосуються індивідуального, людського виміру. Передусім — мови спілкування. Здавалося б, про це вже говорено-переговорено, а все ж не зменшується активність групи затятих борців (значною мірою — борчинь) з російською мовою, публічна діяльність яких аж ніяк не допомагає обʼєднанню українців для боротьби проти агресії РФ. Зате є чудовим матеріалом для ІПСО російської пропаганди.

Черговим прикладом може слугувати інтервʼю письменниці Оксани Забужко, яке днями опублікував ютуб-канал Ukraїner Q. У ньому відома письменниця, що має репутацію непримиренної борчині з усім російським, каже, зокрема, таке: “Якщо ти українець, який говорить російською, то це значить одне: з твоїми попередніми поколіннями зробили щось погане. Усвідомлення, що дід був українськомовним, але перейшов на російську, бо його заслали в Сибір, а тато — бо не міг отримати роботу в місті, складне й болюче, але воно може допомогти зрозуміти себе краще. І, зрештою, повернутися до свого, справжнього, не спотвореного Росією”.

Такі слова є очевидною маніпуляцією і перекрученням дійсності. Чи, наприклад, про сьогоднішніх англомовних українців у США ми можемо сказати, що їхнім попереднім поколінням американці зробили щось погане? А що вже казати про період існування імперій чи недемократичних національних держав, у складі яких ще не усвідомлені “українці” (русини, руснаки, малороси тощо) становили лише одну (і то не найважливішу) із меншин, яких до останньої третини ХІХ століття на Заході не могли й ідентифікувати якось інакше, як тільки за східним обрядом богослужіння. На Сходінавіть цього барʼєру не існувало: усі були православні, усі любили козаків, пишалися князями Київської Русі тощо. Мова імперій була обʼєднавчим чинником для всіх народів, без її знання аж ніяк не можна було зробити карʼєри, щоб подолати безпросвітну бідність чи відсталість.

Що ж поганого дали предкам нинішніх російськомовних, як і польськомовних, румунськомовних чи угорськомовних, українців тодішні “чужі” держави, які дозволили їм — за умови вивчення мови й лояльності до влади — навчатися в університеті, а не у дворічній школі місцевого дяка; служити у війську, а не “козачкувати” в локального пана; реалізувати мистецькі таланти, щоб не співати все життя в церковному сільському хорі? Яку кривду вчинили українському кріпакові Тарасові Шевченку, викупивши його з кріпацтва, що він з горя аж почав вести щоденник і писати прозу російською?

Не всім, звичайно ж, щастило — багатьом такої змоги не давали. Та коли Забужко каже про “усвідомлення, що дід був українськомовним, але перейшов на російську, бо його заслали в Сибір, а тато — бо не міг отримати роботу в місті”, то справедливості заради повинна б додати, що було чимало українських селян, які опинилися в Сибіру не через примусові вивезення, а тому, що поїхали добровільно в пошуках власної землі, яку давала імперія. А яку роботу в місті міг би отримати “тато” без знання російської серед ремісників німців чи поляків, купців єврейського походження, царських чиновників із різних країв імперії? Але ж “тато” хотів цієї праці і якщо для її отримання треба було вивчити російську, то не бачив проблеми — такою була умова для здобуття шансу на краще життя. До того ж удома їм ніхто не забороняв спілкуватися рідною мовою — інша річ, що для багатьох із них згодом вона ставала, сказати б, малоужиткова, оскільки не давала перспектив і не становила якоїсь особливої цінності, окрім, може, сентименту. Тоді для цих людей мова була здебільшого засобом, а не символом національної ідентичності. Бо й нація була, з одного боку, “народом кріпаків”, а з іншого — “хлопув і попув”.

Я розумію, що в основі розвінчувальних конструктів Забужко лежить ресентимент – мовляв, от якби існувала українська держава, якби український народ був незалежним… Але – не існувала і не був. Історія не знає умовного способу.

Нині нам ці факти можуть бути неприємними, але з фактами не посперечаєшся. І немає сенсу їх постфактум перекручувати чи маніпулювати ними, адже так можна обманути лиш людей низької культури й погано освічених, але аж ніяк не представників національної чи й світової еліти. І тим більше не присоромиш цим нинішніх російськомовних українців, які зазвичай добре знають історію російськомовності своєї родини й не бачать жодних підстав її соромитись. Історичні обставини змінилися — багато російськомовних довели на ділі свій український патріотизм, обстоюючи незалежність зі зброєю в руках, розвиваючи національну економіку, культуру й науку, віддаючи своїх дітей в українськомовні школи. Тому вимагати від них повного й негайного переходу на українську та ще й засудження своєї російськомовності було б нечесно й нерозумно.

Зрештою, на практиці, у щоденному спілкуванні поголовна більшість українців нічого подібного й не вимагає. Ця тема випливає в медіа внаслідок невгомонності групи професійних плакальниць над долею українського народу, яким і самим би не зашкодило попідмітати на власному біографічному подвірʼї.

У тому самому інтервʼю Забужко закликає російськомовних українців “пройти через ретроспективу оцього болю і сорому”. Сподіваюсь, вона це пропонує на основі власного досвіду. Я не слідкую за її творчістю чи активністю в громадському просторі, тому не знаю, чи ця письменниця-борчиня вже пройшла “через ретроспективу болю і сорому” щодо того факту, що наприкінці 80-х років, коли вже в Києві засновувався Український культурологічний клуб, а у Львові — Товариство Лева; коли почалися масові процеси, окреслювані тепер як національне відродження, нинішня гіперпатріотка й непримиренна борчиня все ще сподівалася пробити собі грудьми зі значком члена КПРС шлях у краще майбутнє (як, до речі, і ще низка непримиренних нині борчинь). Якщо ні, то мала б подати власний приклад. Якщо так, то мала б відмовитися від поширення напівправди, яку вона проголошує так, неначе це “істина в останній інстанції”.