Війна і сміх

Французький філософ і нобелівський лауреат Анрі Бергсон (1859–1941) вважав, що джерелом сміху є неузгодженість між жорсткістю і лінійністю механічного існування та гнучкістю і різноманіттям людського життя.

У своєму творі “Сміх. Есе про значущість комічного” (Le Rire. Essai sur la signification du comique) Бергсон зауважує, що сміх виникає тоді, коли механічна, тупа, повторювана складова життя вкотре демонструє свою використаність. Коли претензія на свободу механічного існування людини-ляльки раптом виявляється викритою, а з-за лаштунків виглядає лялькар.

Ця особливість сміху завжди насторожувала тих людей-ляльок, які в нашому спектаклі життя грають начальників і “духовних провідників”. Адже вони не погоджуються з тим, що їхні посади, титули, звання, ступені та нагороди не є абсолютною реальністю, а існують лише за домовленістю лялькарів із дирекцією театру. Так велося від початку існування впорядкованого суспільства, коли лялькарі відділили керівні касти від підпорядкованих.

Родові вожді й жерці (пізніше — монархи і священники) від сивих часів вважали, що веселощі послаблюють дисципліну серед платників податків. Що сатира та гумор неухильно принижують кожну велич і спокушають посполитих на непоштивість до престолів, святинь, ієрархій і достойників.

Відповідно, усякого штибу професійних веселунів, коміків-лицедіїв і скоморохів було безжально замкнено до кастової клітки. Вожді із жерцями приписали їх до найнижчого стану та ввели проти них численні обмеження: від регулярних заборон на виступи в провідних місцях і у певні дні й аж до відмови їм у людському похованні на громадських цвинтарях. Тисячі років комедіантів ховали за парканами, разом із єретиками, чаклунами, вбивцями та свійськими тваринами.

І тривала ця дискримінація аж до тієї доби, коли князі Церкви відступили базове право на формування громадської думки літераторам, журналістам та університетській професурі. У парламентській і порівняно демократичній Британії, наприклад, обмежувальні закони проти мандрівних циркачів були скасовані (та й то не повністю) лише на початку XVIII століття, за правління Георга I.

Владні представники суспільної механіки зненавиділи комічне у всіх його проявах. Гадаю, багато хто із теперішніх українських урядовців та офіціалів десь у глибині душі був би не проти підписатися під істеричною промовою персонажа XIV століття зі знаменитого роману Умберто Еко “Ім’я Рози”:

“Сміх — се недолугість, зіпсуття, недосконалість нашої плоті. Се розвага для селянина, попуск для пияка… Сміх зостається річчю нікчемною, потіхою для посполитих, простацькою тайною для підлого люду… Сміх визволяє посполитого від страху перед дияволом, бо на празнику дурнів диявол теж постає убогим і дурним, отже, негрізним. Сміх дає простолюдцеві забути на якийсь час про страх. А закон примушує підкорятися собі саме через страх, і правдивим ім’ям його є острах Божий”.

Так через європейську літературну герменевтику виявляється головна, фронтальна властивість сміху: він знищує страх як головний інструмент контролю в тих суспільствах, де еліти не набули компетентності та вмінь керувати народом через вільний діалог.

Чотири роки тому в есе, присвяченому сміховій культурі, я написав те, що страшенно не сподобалося вітчизняним однодумцям та одновірцям Путіна й Гундяєва:

“Для високого традиціоналізму — на штиб суфізму, практик Шрі Чайтанії або ж вчення Бешта — сміх є формою радості, у якій людина єднається з вищими еманаціями. Але в нас, в Україні, і досі переважає жрецький (ієрархічний, низовий) традиціоналізм із його «гіперсерйозними» практиками вічного остраху, з вкляканнями перед носіями зовнішніх атрибутів святості, з пошуками «шляхів аріїв» та з похмурим культом некрогероїки. Наше суспільство пронизане струнами та оплутане мотузками різноманітних страхів. Деякі з них ведуть свій родовід із давніх часів, інші з’явилися за радянської доби, а ще інші принесені до нашої свідомості свіжими плітками та психічними епідеміями”.

Повномасштабне вторгнення росіян, яке було розпочате й нині триває саме під прапорами низового імперського ієрархічного традиціоналізму, багато чого розставило на свої місця. Саме Російська Федерація явила нам приклад механічного монстра, що намагається прикрити свою порожнечу ім’ям традиції, виправдати її концентрованою серйозністю, ретельно зібраною дугіними й гіркіними з усіх століть імперської історії.

Це опудало таке карикатурне і, відповідно, смішне, що найвідданіші адепти механічної складової українського життя від початку великої війни дистанціюються від російських “скрепоносців”.

Влада також відчуває фатальну кризу концентрованої серйозності a la Putin і намагається тримати хитку рівновагу поміж “державницьким” пафосом та естетикою “своїх пацанів”. Ще пів року тому це мало вигляд більш-менш прийнятного, бодай зрозумілого, ситуативного компромісу, проте тепер уже все частіше й частіше наражається на деконструкцію сміхом.

Усі маски механічного існування, які ми бачимо на українській суспільній сцені, визріли для знищення сміхом. Проте сміхова культура є живою стихією, яку не можна впроваджувати директивно, скажімо, через телевізійну монополію, яка, до речі, також є маскою механічного існування.

Головна платформа “механічної традиції” в Україні, стрижневий концентратор серйозності — УПЦ МП — змушена поки що перейти до глухої оборони. Саме “поки що”, бо ж солідарна з нею мільйонноголоса культура обмежень, культура освяченого контролю не зазнала ані поразки, ані ревізії.

Хтось і далі без огляду на потребу будує кордони й “червоні лінії”, що їх проголошують недоторканними. Рік тому борці за суспільну мораль “редагували” повідомлення до російського воєнного корабля, вилучаючи з нього енергійне і веселе посилання “на хуй”. Саме вони розповідають нам, що саме під час війни “можна”, а чого “не можна”. А колись, пам’ятаю, їхні попередники так само редагували послання запорожців турецькому султану й  у найкращих традиціях червоної професури розробляли “робочо-селянський” канон офіційного шанування загиблих радянських солдатів.

Культура страху може бути подолана виключно компетентністю еліт і владних інституцій. А вправне володіння складовими сміхової культури як інструментами подолання страху є одним із наріжних елементів такої компетентності.

Еліта має чітко усвідомлювати, де саме вільна сміхова стихія найбільш ефективна в публічному двобої з культурою обмежень, а ширше — із механістичною тривалістю давніх суспільних шаблонів. Розуміти, де саме сміх хірургічно розтинає старі світоглядні чиряки, а де він невиправдано травмує та переводить дискурс на рейки знецінення.

Адже протистояння різним формам концентрованої серйозності не повинне перетворитися на самоціль. Ми вже бачили спроби фронтально знецінити історію, яку деякі свідомі й несвідомі прихильники “лівого маршу” розглядають лише як небезпечну скриньку, наповнену невирішеними конфліктами та старими образами. Тотальність сміху в невмілих руках так само може перетворитися на тотальність висміювання.

А реакція на неї дуже швидко спровокує будівництво нової громадської машини страху, викличе необхідність нових способів і систем контролю. І замість граційних пальців залаштункового лялькаря ми ризикуємо одного чудового дня побачити рукавиці рішучих залаштункових пожежників, що брандспойтами змітають зі сцени увесь наш ляльковий світ.

І нехай вищі сили бережуть нас від такого нещастя.