By 
6 листопада 1935, до чергової річниці Жовтневої революції 1917-го року, відбулася прем’єра нового фільму Олександра Довженка “Аероград”. Стрічку схвально прийняло керівництво країни й глядачі, згодом режисера навіть нагородили орденом. У фільмографії Довженка “Аероград” – переломний момент, перший відверто пропагандистський фільм, що його режисер сам означив як “оборонний”. “Аероград”, як сказали б зараз, повністю відповідав тренду.
Насправді для Довженка новий фільм став рятівним кругом. Перед тим – вщент розкритикована і заборонена “Земля” (1930), під час зйомок його першого звукового фільму “Іван” заарештували та засудили до заслання його соратника, оператора Данила Демуцького, із яким він знімав “Арсенал” та “Землю”. Врешті-решт уже готова стрічка “Іван” отримала вкрай негативні відгуки керівництва компартії України. За свідченням його дружини Юлії Солнцевої, ордер на арешт Довженка вже був виписаний. Режисера врятувала лише телеграма керівника кінематографії Бориса Шум`яцького із вимогою негайно приїхати до Москви. За словами Солнцевої, так Шум`яцький попередив Довженка про арешт і намагався його врятувати.
У Москві Довженко написав листа Сталіну з проханням про зустріч, і, на диво, вождь швидко прийняв його. Потім у щоденниках Довженко писав, що розповів Сталіну про свої проблеми, й той “врятував йому життя”. Солнцева також згадувала, як Сталін переглянув “Івана” і, на відміну від українського комуністичного керівництва, високо оцінив стрічку та дав наказ випустити її в широкий прокат.
Зрозуміло, режисер мав віддячити вождю, і спосіб був лише один – зняти ідеологічно правильний фільм, без двозначностей у сприйнятті чи трактуванні. За словами Солнцевої, задум “Аерограду” народився під час бесіди Довженка зі Сталіним, коли вони разом розглядали карту СРСР.
Восени 1933 року для знайомства із матеріалом Довженко вирушає на Далекий Схід разом із письменником Олександром Фадєєвим, який був родом з цих місць. Але співпраця над сценарієм не склалася, тож після повернення до Москви Довженко сам його пише, а потім читає Сталіну, якого результат вдовольнив.
В основі концепції майбутнього фільму – ідея творення нового світу, нової реальності, яка вже неодноразово зустрічалася в радянській літературі. Варто згадати хоча б “місто-сад” Володимира Маяковського, із яким приятелював Довженко. В “Аерограді” звучить спеціально написана для фільму пісня, де є рядки про “місто мого серця Аероград”.
Восени 1934 року Довженко зняв значну частину фільму і розпочав монтаж. 1 липня 1935 року в газеті “Правда” надрукували інтерв’ю із Довженком з нагоди завершення натурних зйомок. На запитання кореспондента, чи буде це фільм про неіснуюче місто і чи режисер має намір ввести глядача у світ “соціальної утопії”, Довженко відповів, що міста справді поки що немає, але це “не плід абстрактного фантазування, а реальність нашого завтра”.
Довженко також поділився деякими деталями задуму, наприклад – баченням зовсім нового підходу до запланованих повітряних зйомок. Він озвучив свою ідею: вже обрано разом з оператором потрібну модель літака, яка давала можливість знімати не лише “вбік”, але й “у хвіст”. Тобто літаки будуть йти не повз, а просто на камеру, а потім вже на екрані – безпосередньо на глядача: “Зритель буде вовлечен в активную действенность полета, почувствует все великолепие воздушных просторов, грозную мощь всепобеждающей техники в руках волевого человека, ощутит дыхание воздушных бур, вздымаемых в небо вращением пропеллеров”.
Отже, Довженко поставив перед собою амбітне завдання створити не просто оборонний фільм, а вже, як сказали б зараз, інтерактивне дійство, і так максимально збільшити емоційний вплив на аудиторію.
І дійсно, фінал фільму із численними літаками в небі таки справляє враження, він знятий та змонтований справді ефектно та із неабиякою вигадкою. Про задум створити своєрідну інтерактивну атракцію свідчать і титри у фільмі, які не просто подають інформацію про місце дії. Це гасла чи транспаранти – як на демонстрації, які спонукають до дії, наприклад: “Через Амурський кордон несуть чужі люди динаміт – шестеро росіян, двоє неросіян”, і далі такий напис: “Увага! Зараз ми їх уб’ємо!”. Насправді у фільмі групу порушників кордону вбиває одна людина, мисливець Глушак (С. Шагайда), але у титрі повинні вбити “ми”.
Так само й у багатьох інших епізодах “Аерограду” герої раптом звертаються із репліками чи монологами просто до глядача, гра акторів підкреслено характерна, навіть надмірно емоційна. Довженко свідомо активно застосовує суто театральний прийом – апарт, коли герой на сцені звертається прямо до залу, і все це – задля більшого включення глядачів у екранну дію.
У статті “Сни Олександра Довженка” російський кінознавець та режисер Олег Ковалов висловив цікаву думку, що екранні події у стрічках Довженка взагалі мало пов’язані із реальністю, а радше нагадують сни. Як доказ наводить фразу із записників Довженка: “Сон – форма, монтажный, композиционный способ для высказывания разных интересных и чрезвычайных вещей и неосуществлённых возможностей. Порою граница между сном и явью теряется”.
Почасти з Коваловим таки можна погодитися, адже й назва картини говорить сама за себе. “Аероград” – це “місто у повітрі”. Одразу виникає асоціація із “повітряними замками”, тобто нездійсненими мріями, грандіозними й величними задумами, які так і не втіляться у життя. Це дійсно радше сон, марево, галюцинація.
Щоправда, у Довженкових стрічках зараз, знаючи історію, таки можна знайти зв’язок із реальними подіями, хоча це здебільшого натяки чи навіть знаки. Наприклад, в “Івані” селяни із неприхованим сумом залишають домівки та рушають на будівництво Дніпрогесу. Колона вже майже зникає за обрієм, а все ще звучить тужлива пісня. І це якраз у розпал колективізації та на початку Голодомору. З монологу відвертого ворога радянської влади Шабанова (Б. Добронравов) в “Аерограді” дізнаємося про утиски та примусову депортацію старовірів Далекого Сходу. Саме 1932-го на Далекому Сході спалахнуло велике повстання старовірів, яке жорстоко придушили.
“Аероград” забезпечив Довженкові офіційний статус і визнання, став дозволом на подальше життя та роботу.
Однак уже після війни режисерові заборонили жити та працювати в Україні, він мусів повернутися до Москви для роботи над своїм останнім фільмом “Життя в цвіту” (“Мічурін”). У щоденниках читаємо таку згадку про роботу над “Аероградом”: “Одинадцять років тому, покидаючи Мосфільм після «Аерограду», я сказав собі: «Слава тобі, господи, що звільнив мене від цього жахливого і гидкого тирлища. Вже ніколи, нізащо, ні при яких умовах я не повернуся до сієї дурної халабуди, яку збудували кретини, де скрізь далеко і нікуди не прямо». І ось я знову на ній”.
