Чи вчить нас чогось історія?

Чи вчить нас чогось історія?
22 червня виповнилося 80 років із дня нападу гітлерівської Німеччини на Радянський Союз. Міф про Велику Вітчизняну дожив до цієї дати тільки частково. Багато хто говорить про потребу його перегляду. І творення цього міфу, і його розвінчання може бути прикладом того, що історія є все-таки не найкращою вчителькою життя.

“Сказати, що історія дає нам якісь уроки – це оманливе й небезпечне твердження”, – говорить професор Стів Мейсон. Він вивчає історію Стародавньої Римської імперії, зосереджуючись на її різних культурах, особливо на територіях на схід від Середземного моря. “Історія нас нічому не вчить. Бо історія – це не якась «висушена» концепція чи інструкція, яка може показати нам шлях до вирішення нинішніх ситуацій. Наприклад, якщо ви подивитесь на історію, щоб знайти розв’язання поточної проблеми світової міграції, то ви нічого путнього не знайдете”, – твердить Стів. Тому нам слід з іронією сприймати заяви політиків, які цитують приклади “уроків історії” для виправдання певних своїх рішень. Історія вчить їх лише того, у що вони вже вірять або в що хочуть вірити.

Ба більше, моделі поведінки чи ситуації з минулого не є й не можуть бути зразками для рішень. Наприклад, в 1938 році прем’єр-міністр Великобританії Невілл Чемберлен досяг мирної угоди з Адольфом Гітлером. Він хизувався нею, вважаючи, що є рятівником миру у світі. Подібно й сучасні європейські політики думають, що з Путіним треба дружити – навіть попри те, що він веде з ними війну. Однак коли Гітлер зрештою розпочав Другу світову, усі збагнули, що Чемберлен помилявся. Його місія ввійшла в підручники як одна з найбільших невдач за всю історію.

За словами Мейсона, відтоді помилку Чемберлена часто використовують як аргумент, що слід протистояти тоталітарним системам, а не намагатися укласти з ними мир. Але професор вважає таке мислення дурницею: “Не цього нас вчить історія, бо кожна ситуація минулого вимагала індивідуального вирішення”. Він також говорить, що твердження про те, що історія вчить нас чогось, повністю вирване з контексту. Іспано-американський філософ Джордж Сантаяна колись писав: “Ті, хто не можуть вчитися в історії, приречені її повторювати”. Але Сантаяна говорив про особистий ріст і навчання на власних помилках, він ніколи не мав на увазі історію колективів і держав!

Але те, що історія не дає нам корисних чи практичних уроків, не означає, що вона не має бути навчальною дисципліною. Державний університет – це єдине місце, де люди можуть безпечно й об’єктивно досліджувати проблеми суспільств, вивчати конфлікти минулого, намагатися зрозуміти їх. Історія є частиною нашої спільної ДНК, але, наприклад, християни та євреї трактують минуле по-різному, бо релігія – це просто складник нашої історії. Хоча прихильники різних релігійних переконань розглядають події лише через свої конкретні релігійні “окуляри”, державні університети можуть вивчати релігії в межах наукових дисциплін як частину історії.

Історики здебільшого погодяться, що минуле – це невідома територія, про яку ми не знаємо нічого, крім результатів досліджень. Історики підходять до минулого так, як детективи до мертвого тіла в парку. Тіло не говорить, тому доведеться з’ясувати, що сталося, хто що зробив і чому. Мейсон твердить, що університетські кафедри ставлять інші запитання, ніж релігія. Вони шукають правду заради правди, а не для захисту релігійних переконань. Щоб зрозуміти сучасну історію й нинішні проблеми, спочатку потрібно озирнутися назад, поміркувати про те, як усе почалося. Можливо, не все поясниться, але це може допомогти: звертатися до минулого слід лише тоді, коли у вас є запитання. І те, як ви його ставите, також впливає на відповідь, яку ви знайдете.

Ось чому Мейсон розпочав свою книгу з запитання про те, чому євреї розгорнули війну з Римом у I ст. Професор зрозумів, що, всупереч поширеній думці, війна ніколи не була наміром євреїв – вони не мали жодних проблем із римлянами, які тоді були їхніми найбільшими захисниками. Але громадяни Єрусалима і його околиць не погоджувалися з тим, що Рим раптом вирішив перетворити їхнє місто на столицю й обрати єврейського царя, щоб правити провінцією. Декілька сусідніх племен, як-от самаряни чи мешканці Гази, не хотіли, щоб над ними панувала чужа сила. Вони не ненавиділи євреїв, їхнє небажання визнавати Єрусалим центром було сформоване виключно з політичних міркувань. І Рим навмисно дозволив цьому місцевому невдоволенню наростати. Зрештою, міжусобиці не давали племенам об’єднатися, щоб разом повстати проти Риму.

Ця ситуація швидко змінилася, коли до влади прийшов імператор Нерон. Він не мав політичного досвіду й сентиментів до євреїв, тож почав вербувати вороже до них населення навколо Єрусалима як підкріплення для боротьби. Євреям довелося захищатися. Можливо, це призвело до насильства, яке, на думку Мейсона, не обов’язково було спрямоване проти Риму. Лише коли ці місцеві сутички вийшли з-під контролю, Рим вступив у війну і зруйнував Єрусалим.

А ось ще один парадокс: колізія між християнами та євреями перетворилася на конфлікт між євреями та мусульманами. Мусульмани і євреї століттями перебували в мирі: коли християни виганяли євреїв із Європи, мусульмани пропонували їм житло. Але єврейський народ, почуваючись небезпечно в християнській Європі, породив сіонізм – євреї хотіли власної країни. Це розпочало довгий і складний процес, який у 1948 р. призвів до створення Ізраїлю – нової єврейської держави, що великою мірою була на мусульманській території. Масова міграція євреїв до Палестини з подальшим виселенням мусульман і християн із власної землі спричинила конфлікт, що вирує донині. Але ненависть, яку сучасні мусульмани відчувають до євреїв, історично не мала нічого спільного з релігійними відмінностями, говорить професор Мейсон. Це насправді було спричинено локальним конфліктом.

Тож Стів Мейсон доходить висновку, що історія не дає нам готових рішень для розв’язання конфліктів, подібних до вищезгаданих. Однак ми можемо подивитися на історію новим критичним поглядом і подумати про те, що сталося в минулому. Від нас залежать, чи визнати людський чинник рушійною силою конфліктів, а від нашої уяви – яке можна знайти розв’язання для проблем сьогодення. Кожна група людей боїться знищення, зокрема й ізраїльтяни чи українці, у всіх нас є ця тяга до виживання. Коли ми усвідомимо цей страх і зрозуміємо, що насправді він рухає нами, ми можемо знайти кращі розв’язання сучасних проблем.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ