By 
Президент України Володимир Зеленський у четвер таки підписав закон про заборону ввезення і розповсюдження видавничої продукції з РФ, Білорусі й тимчасово окупованих українських територій, який Верховна Рада ухвалила ще рік тому. За цей час відбулося кілька флешмобів на підтримку закону, організованих зацікавленими українськими середовищами, і була зареєстрована відповідна петиція, яка порівняно швидко набрала 25 тисяч необхідних для розгляду підписів стурбованих цим питанням громадян. Попри це ще за два дні до підписання президент повідомив, що Мін’юст і МЗС рекомендували накласти на закон вето, оскільки він суперечить окремим статтям Конституції України та не відповідає нормам і стандартам ЄС у сфері прав людини. Та президент усе ж підписав. Вочевидь,під тиском “патріотичної громадськості”. І це недобре.
Боротьба з книжками має давню традицію і завжди негарно “пахне”. Спочатку ми вичищали бібліотеки від радянської російськомовної книжкової продукції — бо вона комуністична й соцреалістична. Потім від російської класики — бо вона імперська. Заблокували сайти із доменом “ru” — бо вони пропагандистські. І що, як це нам допомогло в обороні чи в контрнаступі? Зрештою, я не обстоюю імпорту російської книжки, а більше переймаюся мотивами ухвалення рішень і механізмами, які спрямовані на його заборону. Адже з книжковою продукцією країни-агресора ми якось розберемося, а от мотиви “активістів” і напрацьовані механізми залишаться і можуть бути використані вже і проти частини нашого суспільства.
Мотивація професійних середовищ — видавців, письменників, перекладачів тощо — мені зрозуміла. Російські видавництва щороку випускають на ринок 100–120 тисяч назв. Українські натомість — 20–25 тисяч. Книжковий ринок РФ приблизно вдесятеро більший за український. Щоб конкурувати з росіянами в цій сфері, нам, зрозуміло, не обійтися без підтримки держави, а також без солідарності фахових кіл і читацьких мас. Невже заборона імпорту тут єдине рішення? А цензура? А податки, які зробили б імпорт російської книжки невигідним? А обструкція від учасників українського ринку? А ігнорування українського читача? Це все не засоби?
Отож-бо й воно. Те, що полиці українських книгарень чи книжкових базарів завалені російською продукцією, — наслідок нашої ж незнищенної корупції, безпринципності й безвідповідальності. Заборонами це можна побороти? Дав би Бог.
Але й читача можна зрозуміти. Російськомовна книжка — це ж не тільки розважальний і псевдоінтелектуальний “шмельц”, але часто і джерела знань, яких критично бракує українською. І не тільки в “папері”, але й в інтернеті. Що із цим робити? Чекати, поки українські видавництва наздоженуть — як довго: роки, десятиліття? Читати іноземними мовами — а скільки людей у нас їх знає, а скільки така книжка коштує?
Підписанти петиції й ініціатори флешмобів не дають відповіді на ці запитання. Та їм, можливо, і не про це йдеться. Вони, здається, просто ведуть свою безкровну боротьбу на “книжковому фронті”. З іншого боку на цьому фронті є “небажані” книжки, які потрібно знищити. Як відомо, найзавзятіше книжки знищують ті, хто їх не читає. До того, десь у другій чи третій лінії цього фронту або й у тилу, перебувають живі люди — автори й читачі “небажаних” книжок. Що з ними робити: теж знищити чи достатньо лиш узяти в полон і покарати?
Не таємниця, що цими книжковими “фронтовиками” в нас, окрім “патріотичних” видавців та авторів, є ще й націонал-популісти. А їхній підхід днями дуже влучно описав український філософ Сергій Дацюк у своїй статті “Що таке Україна?”. Ось цитата: “З точки зору корпорації націоналістів, якщо ти українець, то маєш читати ось такі книжки, ось таку музику слухати, ось таких героїв шанувати, ось так інтерпретувати ті чи інші історичні події, бо інакше ти — неправильний українець. Щодо неправильних українців вона застосовує різні громадські переслідування, комунікативну агресію і т. д. Тобто неправильних українців корпорація кенселить. Поки що словами. Але до хунвейбінства лишився один лиш крок”.
Отож я і кажу: недобре, якщо президент Зеленський підписав цей суперечливий закон під тиском націонал-популістів. Бо проблема ж не в російських книжках, а в тому, хто вирішує, що нам читати і якою мовою.
