Ті, що пливуть за течією

Усі поети (а ширше — митці) починають приблизно однаково. Певної миті в них прокидається щось таке нетутешнє. Якась внутрішня річ, що заважає їм жити звичайним, тупим, шаблонним життям. Вона пульсує собі у своєму окремому ритмі, підкидує розуму на вечерю різноманітні химерні спеції, а іноді й шматки отрути. Вона вимоглива, капризна, безжальна. Вона прикидається лінзою, що змінює оптику, діє під маскою того легенького божевілля, що його ще називають “натхненням”, шантажує депресіями, атакує нападами недоречної люті. 

Одного чудового дня нетутешнє змушує свою жертву витягнути із шухляди шматок паперу (блокнот, зошит) та ускладнити його поверхню караванами книжних і складних слів. Спокуситися процесом перетворення настрою на письмо. 

А далі все залежить від того, яка саме здобич потрапила до тієї солодкої пастки. Адже там опиняються дуже різні люди. Розумні й дурні, освічені й не дуже, емоційні й холодні, талановиті й бездарні, харизмати та самітники. Лише деякі з них розуміють, яких пригод вони зазнають у майбутньому і яке саме буттєве призначення на них чекає. 

Головна помилка тих, хто звикає до спецій і трунків, полягає в тому, що вони щосили намагаються сподобатися людям. Себто читачам і слухачам. Вони прагнуть поваги, любові й слави. Вони зі шкури лізуть, щоб їх здобути. Тому пишуть тексти, у яких надають літературної форми тим думкам, судженням і настроям, які циркулюють у “народі”. Вони очікують, що “народу” сподобається, що “народ” зрозуміє й оцінить. Вони вважають, що “народ” є найвищим арбітром у мистецтві. 

Тому вони пливуть за течією. Ті з них, у кого розвинута інтуїція, здогадуються, що є широка аудиторія “вічно ображених”, що прагне слів про те, як нестерпно важко жити приниженим і обділеним. Прагне літературних інвектив, звинувачень і запевнень у тому, що сонце справедливості рано чи пізно зійде на мокре небо ресентименту. “Вічно ображені” шукають таких сполучень слів, що містять мрію невдах про помсту. Мрію тих, хто є нічим, про їхнє переселення до центру смислів. Ті, що пливуть за течією, зранку запитують у посполитих: “Що люди кажуть?”, а вже ввечері описують та підтверджують те, що почули у відповідях. Пишуть тексти — поетичні, прозові та й усякі інші, — що складаються зі слів, звужених в ім’я “вічно ображених”. 

Ті, що пливуть за течією, намагаються їм сподобатися, кинути їм до пащі те, чого “ображені” сподіваються. Те, що вони розуміють і підтримують. І в тих намаганнях ті, що пливуть за течією, непомітно і фатально стають порожнечею. Але ж так хочеться бути з “народом”, навіть якщо замість народу — принагідна  зграя ботів. 

Війна, на перший погляд, спрощує їм завдання. Війна робить світ чорно-білим. У кризові часи “вічно ображені” шукають тих, хто сердито, красиво і просто (головне — просто) вкаже їм (а ще комусь сильному і своєму) на хитро затаєного внутрішнього ворога, на зрадника, на відступника та духовного чужинця. 

Й ось ті, що пливуть за течією, завдяки такому пошукові нарешті отримують шанс бути корисними. Вони не бажають проспати цей шанс. Вони сердито і просто (але не красиво, бо не вміють) пишуть для “вічно ображених” “вказівні тексти” з прозорими й чітко окресленими смислами. Отримують за це тисячі й тисячі вподобайок і вдячних коментарів. А ще більше гіфок. 

Вони пишуть чи то поезію, чи то прозу, чи то доноси (радше доноси, щоб вони там собі не думали). Але зрадникам і відступникам (точніше “зрадникам” і “відступникам”) від того не гіршає. “Зрадники” і “відступники” мають усю ту діяльність глибоко в носі. Зазвичай вони репутаційно захищені від інвективної сили “вказівних текстів”. Адже право на вагомі вердикти та експертні судження все ще — дивно, правда ж? — не в руках тих, що пливуть за течією. Й останніх це бентежить, дуже бентежить. Вони збирають на своїх ресурсах вбогих, одномірних та юродивих (а ще гаражних революціонерів із диванними конспірологами) і розповідають їм про зраду. 

Юродиві вдоволено кивають головами. Їм подобається, що люди в напрасованих сорочках та в окулярах із тонкими оправами стурбовані їхніми невичерпними бідами. Юродиві сподіваються, що оті зрозумілі їм поети разом зі зрозумілими їм поетесами (а на додаток менш зрозумілі їм есеїсти з тусовщиками, але ж також, вочевидь, добрі люди) таки розкриють зраду, нароблять шуму, підіймуть бунт — і тоді можна буде безкарно (або майже безкарно) розграбувати найближчу крамницю з алкоголем, а ще аптеку. А плюс до того можна буде сильно-сильно образити того сусіда, що їздить на дорогій “тойоті” й усім своїм виглядом демонструє, що він, паскуда така, з вищої касти. Юродиві й вбогі завжди живуть сподіваннями. 

Ті, що пливуть за течією, прагнуть народної любові. Вони пишуть і пишуть про зраду, про страждання маленьких і гноблених, про стареньку маму, про калину за вікном, про шлях природжених отаманів, про некнижну мудрість сивих дідів і помічне зілля, зібране мозолястими руками. Про жовте листя та блакитні квіти, про сало і шкварки, про качку, що копнула танк, і про відьму, що влучним прокляттям збила дрон. А ще вони й далі пережовують і пережовують ту куцу зграйку метафор, що їх свого часу знайшли в шкільних читанках і почули в п’яних співах.

Вони й не підозрюють, що справжнє мистецтво зростає не на любові, а навпаки. Що митцеві пасує плисти не за течією, а проти неї. Що істинному творцеві ненависть публіки цікавіша за її прихильність. Що на прихильності можна збудувати хіба що успіх у колі знайомих і друзів. А з трампліна загальної ненависті можна (за сильного вітру) стартувати за горизонт. Зрештою, не всім, далеко не всім цікаве те, що за обрієм. І не всім вдається осідлати сильний вітер. Декому достатньо й теплого кола з теплою кавою або ж більш міцними напоями. 

А ще ж є містерії заздрості й помсти, які під час війни набувають ритуальної сили. І є споживачі “вказівних текстів”. І серед них не лише “вічно ображені”, а й реальні вороги. Ті, які прагнуть знищити не тільки багатих та успішних, але й всіх нас. Вороги глибоко розуміють і “вічно ображених”, і тих, що пливуть за течією. Тому що вся ворожа імперія побудована на прагненні реваншу. На тих самих містеріях заздрості й помсти. 

Але якщо ви нагадаєте про це тим, хто пливе за течією, вони лише відмахнуться. Вони звинуватять вас у тому, що вас підкупили володарі світу сього, що ви наївний і, можливо, зрадник або відступник. Бо вони ж однаково не вміють плисти інакше. А ще точніше: вони зовсім не вміють плавати. Як дохла риба. Бо там, де пишуть доноси, нетутешнє вже не пульсує.