Криве дзеркало української меншовартості

Того тижня Україна скидалася на господаря, у якого горить хата, а він розповідає, як у сусідньому селі в когось загорівся сарай. Початок нового арабсько-ізраїльського конфлікту на цілий тиждень вивів війну в Україні на другий план не лише у світових, але й в українських медіа. І, що найдивніше, навіть у приватних розмовах українців домінувала тема Ізраїлю. Така ситуація має досить дивний вигляд з огляду на те, що масштаби та характер боїв і кількість щоденних жертв на фронті в нас серйозніші, аніж в Ізраїлі.

Усе це свідчить про почуття меншовартості тих українців, які чомусь досить безпідставно вважають черговий конфлікт на Близькому Сході більш значущою подією, аніж щоденний подвиг українських військових на фронті. Для порівняння: на Близькому Сході високотехнологічна армія Ізраїлю авіацією завдає нищівних ударів по терористах, озброєних ручною зброєю та саморобними некерованими ракетами. А в нас гірше озброєні, аніж ворог, ЗСУ, без переваги в повітрі, з меншою кількістю артилерії та ППО, просуваючись мінними полями, завдають ударів по армії найбільшої за площею імперії світу, яку бояться провокувати США. Згадаймо збитий американський безпілотник над Чорним морем.

На Ізраїль напала набагато менша за військовою потугою терористична організація, яка не маєжодних значних ресурсів і реальних можливостей перемогти чи захопити цю країну. Ізраїлю зараз не загрожує знищення та окупація, на відміну від України, яка відчуває дуже серйозні труднощі із залученням ресурсів для оборони. Український міністр фінансів Сергій Марченко на засіданні МВФ та Світового банку в Марракеші зазначив: “Україні стає все важче отримати фінансову підтримку від партнерів. Україна зараз докладає вдвічі більше зусиль, щоб переконати партнерів надати підтримку. Я бачу велику втому, я бачу багато слабкості серед наших партнерів, вони хотіли б забути про війну, але війна все ще триває”.

Ізраїльський “Залізний купол” успішно захищає небо країни, а Україні стає дедалі важче знаходити системи ППО для відвернення енергетичного колапсу цієї зими. Деякі партнери через брак озброєнь пообіцяли надати нам системи ППО в лізинг лише на зимовий період, а весною їх буде потрібно повернути. Хотілося б вірити, що така гіперболізована увага українців до ізраїльської війни є лише спробою психологічного відвернення уваги від наших проблем до чужих, бо наші проблеми куди більші, аніж ізраїльська боротьба з терористами.

Ще більшим виявом комплексу української меншовартості стала реакція вітчизняних соцмереж на військові заходи оборони Ізраїлю. Українці почали поширювати докірливі й навіть саркастичні меми про те, що до Ізраїлю прибувають євреї-добровольці з інших держав, а військовозобов’язані не втікають із країни, як у нас. Що ізраїльські “військкомати” не ловлять чоловіків на вулицях, бо в них стоять довжелезні черги охочих захищати країну, а в нас начебто “мільйони ухилянтів”.

Поширювачі та поціновувачі таких абсурдних меседжів у соцмережах мають напрочуд коротку пам’ять, адже забувають, що у 2014 році до військкоматів України теж стояли черги, а у 2022-му вони були такими, яких в Ізраїлі не було за всю історію. Ті, хто лайкає і поширює інформацію про ізраїльських добровольців, чомусь забули, як в Україні за кілька днів створювалися цілі бригади мотивованих добровольців. Забули, як в Україну прибували десятки тисяч чоловіків, що мали успішну легальну роботу чи бізнес за кордоном, але добровільно та свідомо проміняли офіси у європейських столицях на донбаські окопи.

Уже влітку 2022 року на українському кордоні стояли не менші черги на в’їзд, аніж на виїзд, бо велика частина чоловіків, повивозивши свої сім’ї, поверталася. Чомусь українці забувають про “білоквиточників” і пенсіонерів, які всіма правдами й неправдами мобілізовувалися в ЗСУ. Забувають жарти про хабарі, що їх намагалися пропонувати, щоб мобілізуватися без черги. Коли в нас говорять про повернення ізраїльтян для захисту батьківщини, то чомусь роблять це на докір українцям. Бо цікавіше поширювати у фейсбуці “зраду” та мобілізаційні скандали, аніж репостити про бізнесмена чи ексдепутата, який зараз воює на фронті. Не вкладається таке в систему ціннісних координат пересічного українця. Не відповідає класовим стереотипам. 

Так, у 2023 році черг немає, адже абсолютно логічно, що добровольці закінчилися. Це закономірності розвитку суспільних настроїв і соціальної структури, за якими масовий ентузіазм завжди швидкоплинний і коливається залежно від емоційного стану соціуму та інтенсивності подій, що шокують. Якби Ізраїль чи будь-яка інша держава воювала другий рік із таким масштабом, як Україна, то вона мала б такі самі проблеми із мобілізацією, як і ми.

До того ж чимало українців, які поширюють інформацію про ізраїльських добровольців, нічого не знають про реальну воєнну ситуацію в Ізраїлі. Погодьмося, що є велика різниця між добровольцем, який долучається до армії, що переважає ворога технологічно і воює з партизанською піхотою, набраною з вуличної гопоти Сектора Гази, і добровольцями в ЗСУ, які воюють проти краще озброєного мільйонного угруповання російських федеральних військ. Тож робити такі закиди українцям щонайменше недоречно.

Дехто навіть поширює меседжі про те, що ХАМАС у гаражних умовах може виготовляти ракети, а Україна не може, тому у всьому покладається на західну допомогу. Таке спрощення ситуації затьмарює відмінність між тисячами зроблених із каналізаційних труб некерованих ракет, які летять абикуди, і технологічними ракетами, що мають вразити цілі в глибині РФ. До того ж любителі української неповноцінності чомусь забувають про щоденні успішні “бавовни” в окупованому Криму та російській глибинці.

Диванні експерти, що закликають в українському сегменті соцмереж “вчитися в Ізраїлю воювати”, не враховують того скромного факту, що сьогодні не лише Ізраїль чи палестинці, але й Тайвань та США вчаться методів новітньої війни в нас. Воювати із сучасною армією, з ворожою авіацією та пробивати оборону під вогнем РСЗВ — це не бомбити з гелікоптерів бедуїнів на ослах. За другий рік повномасштабної війни українці здійснили стільки повітряних, морських і наземних загальновійськових операцій та стільки секретних вилазок у глибокому тилу ворога, що наш досвід вивчають не лише ізраїльські військові спеціалісти. Воювати з потужним противником сьогодні вміють лише українці. Але нашим співгромадянам чомусь на сусідському газоні трава видається зеленішою. Постколоніальний синдром завжди нерозривний із тривалим відчуттям національної меншовартості.