Час ухилянтів

Рік тому, коли у Львові проходив форум архівних проектів війни, я запитав у однієї жінки, яка десь далеко на сході країни записувала спогади та свідчення людей, що пережили російську окупацію, чи бува дослідниці не фіксують те, як чоловіки в Україні бояться йти на війну. Вона відповіла, що ні, бо «ця проблеми не на часі». А дарма, бо мені видається досвід чоловіків, які бояться війни, не менш цінні за свідчення героїчного спротиву чи історій про вбитих героїв. Бо як би ми не повторювали мантру про героїв, які не вмирають – вони вмирають постійно і у великій кількості. І ці оповіді не надто надихають тих, котрі мають замінити таких, що випали із строю. 

Я чув різні історії про не-подвиги ще з дитинства і вони не обов’язково були свідченнями героїчної боротьби. Наприклад, розповідь про чоловіка, який дезертирував у 40-х і до 1960х років ховався на горищі будинку та й не знав, що війна давно минула. У мене в родині була історія брата мого батька, якого нацисти вивезли молодим хлопцем з Галичини, а після звільнення він не захотів повертатися додому (бо дім вже став урср-ом) і тому шукав собі нового дому. Він зголосився на отримання американського громадянства, проте вимогою для отримання паспорту від уряду майбутньої батьківщини було поїхати на війну у Азію, де треба було воювати за Корею, чи ще якусь там країну… Він не погодився їхати на іншу війну і йому, звичайно, теж відмовили у громадянстві, тому вуйко Сташко врешті-решт переїхав у Канаду і ніколи в житті не перетинав кордон із США, американці його сильно напружували своїм месіанством.

На Паску моє рідне містечко, яке традиційно було і залишається містом військових, затихло. Вулиці порожні, не видно чоловіків. Країною шириться привид ТЦК після ухваленого закону про мобілізацію. По дорозі на цвинтар, я кілька разів почув від різних людей припущення, що от зараз (бо усі йдуть на гроби до рідних), якщо б тцк-ашники поставили облави біля могил, то наловили б хмару свіжих мобілізованих. Але традиційна відповідь на таке припущення однакова – «та ні, ми їх би тут колективно від***дили». Родичка мого шваґра приїхала на Паску до мами з дітьми, але без чоловіка, він вже давно пересувається Львовом особливими маршрутами і не їздить на далекі відстані, щоб його не спіймали «на війну». Мої однокласники ховаються по хатах і виходять з дому обережно і не завжди охоче. У сестри в лікарні один чоловік-лікар їздить на роботу (зі Львова у провінцію) в 5 ранку, щоб не потрапити на бусики тцк-ашників. Їхній світ перетворився на гру – або ти, або тебе!

Кожна застільна розмова не обходиться без історій, яким чином у тій чи іншій родині «вирішують питання» з чоловіками. «А ви платили? Та звичайно, тут така жопа, що без грошей ти не людина». Хтось виїздить за кордон просто за гроші, хтось «ліпить» якісь довідки, посвідчення, чи навіть медичні групи інвалідності. Усі жаліються, що все це зробити дуже складно, але усе одно роблять. Громадяни мають чіткі «числа» про те, якими є вимоги до призову – 7 тисяч з району, десятки тисяч з області. Це нагадує міфологічні історії про дракона, який тероризує місто і якому треба платити данину людськими душами. Душами кращих людей, народна уява максималістська – вона відправляє на смерть лише обраних і прекрасних. 

Моя сьята Галичина, де Бандери і Шухевичі в кожній хаті як ікони, поринула у страх повісток і ТЦК. Колега не реєструє мотоцикл, бо треба йти у військкомат, і не їздить за місто – шанс бути спійманим надто високий. Він теж не піде з нами їсти паски до старої подруги, він не ходить в гості – це тепер небезпечно! Хтось постить в мережі чоловіка у маршрутці, на футболці якого гордо написано «ухилянт». Інші поширюють відосіки на ютубі, де досвідчені пояснюють, як розмовляти з тцк-ашниками, або як «грамотно звалити» з країни. Навіть мої діти (хлопці, до речі) слово «тиса» не використовують без іронії, бо в популярній культурі воно заграло новими фарбами. 

Страх смерті огортає мій край. Однокласник каже, що нас так готують до капітуляції, щоб ніхто не міг казати, що «зелена» влада зливає країну – щоб усі відчули, що далі воювати годі, ми готові на все, лише зупиніть це! В цей же час подружка дружини з Ізраїлю каже, що син сестри пішов в армію і радий – вони довго вирішували, чи залишатися в країні і таки не виїхали, а «малий» взагалі не ловить напруги, що панує в родині. Він хоче карати хамасівців, наївний.

У страсну п’ятницю я пішов у храм, де святкову службу правив мій друг, отець, що лікує людей від релігійної залежності. Він прочитав проповідь, що Христос показав нам, християнам, великий приклад – варто йти до кінця і не зраджувати власним принципам. Він згадав Томаса Мора, який постраждав за віру, але більшість людей в храмі не знали ким був цей чоловік. Також отець нагадав, що Христос молився до Бога перед смертю, бо вважав, що той його покинув. Я собі подумав в цей час, а чому Бог-Христос вирішив, що його покинув Бог-батько? Якісь у них були складні родинні стосунки… 

Наприкінці служби Божої ми усі почули, що Христос казав, що немає більшої жертви, як віддати життя за інших людей. Ця абстракція і разом з тим буттєва історія говорить, що великий творець усіх світів, зійшов у цей світ у тілі людини, яку народила земна жінка, дав цій людині свободу обирати і передбачив, що ця людина-бог буде вбита іншими людьми заради ще інших людей. І ця людина-бог сказала, що немає більшої жертви як віддати своє життя заради інших! Я, викладач ВНЗ, якого поки не кличуть на війну, можу спостерігати ці історії страху саме тому, що хтось щоденно віддає життя за мене. І цей хтось нічого не знає про мене, і можливо навіть не знає, що Христос казав, що найбільшою жертвою є віддати своє життя за інших людей.