Карабаський фінал російських інтриг

Карабаський фінал російських інтриг

Приклад Азербайджану, який першим серед пострадянських республік поставив крапку в Карабаській війні, може стати прецедентом для завершення інших конфліктів у пострадянських республіках.

Чому Азербайджан переміг?

Понад три десятиліття конфлікт у Нагірному Карабаху був не лише предметом ворожнечі між Азербайджаном і Вірменією, але й важливим важелем впливу Кремля на Кавказький регіон. Протистояння Москви, яка стояла за спиною Вірменії, і Стамбула, що підтримував Азербайджан, також продемонструвало остаточну перевагу одного із цих геополітичних орієнтирів.

Упродовж тривалого часу Вірменія, що мала підтримку Росії, вважалася сильнішою стороною конфлікту. Вона виграла Першу карабаську війну й не тільки контролювала Нагірний Карабах, а й окупувала 20 % навколишньої азербайджанської території. Християнська Вірменія була членом ОДКБ та мала протекцію “православної” Росії. Азербайджан же мав нафту й упродовж тривалого часу готувався до реваншу, вибудовуючи співпрацю з Туреччиною. Перед початком останньої Карабаської війни обидві країни проводили навчання: Азербайджан — спільно з Туреччиною, а Вірменія — з Росією. Карабах довго контролювали російські “миротворці”, що були гарантами повільного горіння тривалого конфлікту та зберігали вірменський контроль над азербайджанською територією, хоча наголошували на своєму нейтралітеті.

У 2000-х роках завдяки високим цінам на нафту Азербайджан озброювався набагато активніше, ніж Вірменія. У 2014-му Баку витрачало на військові потреби 5,1 % ВВП, Єреван — 4,29 % (водночас ВВП у Вірменії був набагато нижчим). У XXI ст. азербайджанський військовий бюджет перевершував вірменський у середньому в три-п’ять разів, а в окремі роки він був більшим, аніж весь державний бюджет Вірменії. Експорт озброєнь із Туреччини, Ізраїлю і Росії суттєво зміцнив азербайджанську армію. Турецькі безпілотники, авіація, системи ППО й навіть стиль ведення війни, притаманний турецьким військовим під час операцій у Сирії, допомогли переломити перебіг конфлікту на користь Азербайджану.

У 2020 році під час Другої карабаської війни Азербайджан узяв під контроль 5 міст, 240 сіл і весь азербайджансько-іранський кордон. Вірменія зверталася до Росії та інших країн ОДКБ по допомогу, однак жодної підтримки не отримала. У Москві пояснили це тим, що на саму Вірменію Азербайджан не нападав, отже, Росія та інші союзники з ОДКБ не зобов’язані заступатися за неї. Лачинський коридор, що зв’язує Вірменію та Карабах, мали контролювати російські “миротворці”, але вони повідомили, що не змогли завадити азербайджанцям захопити його. 

Вважається, що так у Кремлі прагнули показати вірменському прем’єру Ніколу Пашиняну його вразливість без Росії. А російські коментатори навіть звинувачували владу Вірменії в орієнтації на Захід. Під час азербайджанської спецоперації Росія заявила, що Карабах — територія Азербайджану. В угоді про припинення вогню сторони погодили повернення окупованих Вірменією земель Азербайджану, у такий спосіб фактично скасовуючи існування Нагірно-Карабаської Республіки.

19 вересня 2023 року Азербайджан почав одноденну військову операцію на території Нагірного Карабаху, після якої місцеві вірменські еліти погодилися розформувати та роззброїти армію невизнаної республіки. Спірний регіон повністю перейшов під контроль Баку. Офіційний Єреван визнав суверенітет Азербайджану над територією. До Вірменії виїхало вже приблизно 100 тис. осіб — це понад 80 % населення Карабаху. Російським “миротворцям” цього разу дійсно не було чого сказати: уся увага Москви спрямована на війну проти України.

У Карабаху, однак, ще можлива партизанська боротьба та опір азербайджанській владі, якщо вона проводитиме політику етнічних чисток. Або ж нова влада Вірменії може готувати реваншистську війну за повернення Карабаху. Проте чимало експертів вважає, що конфлікт у регіоні остаточно розв’язано. В історичному контексті міжнародно визнані кордони Азербайджану виявилися вагомішими за російську протекцію.

Єреван же розчарований у РФ і шукає нових союзників. “Залежність Вірменії від Росії є стратегічною помилкою”, — зазначив прем’єр Пашинян. Вірменія відмовилася проводити на своїй території планові навчання ОДКБ і відкликала свого представника із цієї організації. Недвозначним сигналом Москві стали вересневі вірменські військові навчання спільно з підрозділом НАТО. А 1 вересня уряд Вірменії передав на ратифікацію до парламенту Римський статут Міжнародного кримінального суду — того, що видав ордер на арешт Путіна. Росія довго тримала Вірменію на гачку, маніпулюючи підтримкою в Карабаській війні. З втратою Карабаху Вірменія втратила і причини триматися облудного союзника, який її кинув, та готова орієнтуватися на Захід.

Чого чекають Грузія і Молдова?

Приклад Карабаху — це унікальний історичний шанс для інших пострадянських країн скинути ярмо заморожених конфліктів, підтримуваних Москвою. РФ сьогодні зв’язана в Україні й не здатна вести інші воєнні операції в Грузії чи в Молдові. Молдова взагалі перебуває в надійному українському тилу й, поки ЗСУ атакують росіян, могла б нарешті розв’язати територіальну проблему, що може бути однією з ключових перешкод для вступу в ЄС.

Очевидно, що Кишинів не має ресурсів, а молдовське суспільство давно змирилося з втратою Придністров’я, яке Кремль три десятиліття зомбував російською пропагандою. Однак покласти край російському анклаву на Дністрі можна за посередництва ЗСУ. Або через переговори про реінтеграцію на правах автономії з очільниками Придністров’я, які вже усвідомлюють безперспективність свого становища. Потрібна лише політична воля, адже іншого історичного шансу розв’язати проблему сепаратизму в Молдові може вже не бути.

Водночас грузинській владі для операцій проти Абхазії та Південної Осетії бракує не ресурсів, а патріотизму, незалежності та політичної волі. Керівна в Грузії партія “Грузинська мрія” полюбила російський чобіт на горлі своєї країни й шукає економічні вигоди від торгівлі з окупантом, який відірвав п’яту частину її батьківщини. Грузії випав історичний шанс тоді, коли на чолі держави не виявилося нікого, хто б наважився скористатися ситуацією, на яку грузинські патріоти чекали десятиліттями.

Можливо, Кишинів і Тбілісі очікують остаточних результатів російсько-української війни й не поспішають брати те, що після перемоги України саме впаде до їхніх ніг. Закінчення всіх конфліктів у пострадянському просторі сьогодні прямо залежить від успіхів ЗСУ. А якщо російсько-українська війна завершиться якимсь перемир’ям, Кишинів і Тбілісі відрапортують Кремлю: “Хазяїне, ми нічого не чіпали”.

Пов'язані статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Крихкість української перемоги Позиція страуса