By 
Незабаром відбудеться прем’єра незвичайного проєкту – спектаклю “На русалчин Великдень” за мотивами однойменної опери Миколи Леонтовича за редакцією Мирослава Скорика. Виставу зіграє Київський паперовий театр Imagination Format Studio.
Можна передбачити запитання, яке, мабуть, виникне в багатьох: що таке паперовий театр? Для наших теренів це справді незвична річ, хоча в Європі мода на паперові театри виникла ще на початку ХІХ століття. Тоді цей різновид дозвілля одразу зацікавив дітей і дорослих. Нині ж це популярний і серйозний вид театрального мистецтва, він має визнаних майстрів і відомі колективи. У Європі, Південній і Північній Америці регулярно відбуваються міжнародні фестивалі паперових театрів. Поширена у світі назва паперового театру – Toy Theatre, тобто просто “ляльковий театр”. Побачити, який вигляд має Toy Theatre, можна в класиці світового кіно, зокрема в стрічці “Фанні та Олександр” режисера Інгмара Бергмана.
Чим паперовий театр відрізняється від більш звичного нам театру маріонеток? Найперше – розміром сцени. Окрім того, на відміну від маріонеток, ляльки в паперовому театрі пласкі, дещо обмежені у функціонуванні та існуванні в сценічному просторі, можуть рухатися вправо-вліво, вгору-вниз і ще хіба обертатися навколо власної осі. Проте вони не імітують людину, її рухи та поведінку. Такі обмеження визначають специфіку паперового театру, тому зазвичай вистави тривають недовго, здебільшого пів години. Водночас цей формат має всі ознаки великого театру: тут є сцена, рампа, використовується світло і звук. Такий камерний формат кардинально змінює в глядачів оптику сприйняття. Спрацьовує суттєва різниця між “великим” і “маленьким”. Саме це “маленьке” максимально наближає дію до глядача, і так народжується довірлива, тепла й щира інтонація, фактично розмова, спілкування тет-а-тет.
Може здатися, що від паперової фігурки на сцені нічого не залежить, вона не змінюється впродовж вистави, але цей формат таки здатний щось перемикати в сприйнятті, долучаючи уяву глядача. Почасти це дійсно начебто дитяча забавка, але водночас це звернення до “внутрішньої дитини”, до спогадів дитинства, які, попри вік, живуть у кожному дорослому. Це ніби нагадування про той час, коли кожен із нас крок за кроком пізнавав навколишній світ, зачаровувався, дивувався, відкривав щось нове. У дитинстві всі ми бавилися фігурками й ляльками, зробленими власноруч із будь-якого матеріалу, який траплявся під руку: намальована і вирізана з паперу постать, щось сконструйоване зі коробки з-під сірників чи знайдених у дворі паличок тощо.
Паперовий театр немов промовляє до тієї глибоко схованої “внутрішньої дитини”: “Агов! Привіт! Ми ще є, ми тут, ми звертаємося до тебе! Просто варто лише уявити”. Тож не випадково в назві Київського паперового театру є слово imagination – “уява” з англійської.
Наразі Imagination Format Studio є, здається, єдиним колективом, який прагне популяризувати питомо європейську традицію паперових театрів в Україні. Ідея заснувати колектив виникла у 2014-му, за рік розв’язали організаційні питання й нарешті постав Imagination Format Studio, фундаторами якого стали Олександр Сергієнко та Олександра Шевченко за підтримки Василя Скопенка. Сцену розробили й виготовили художники, фахівці з макетів Михайло Антипов і Олександр Плосконіс. Незабаром поставили першу виставу для дітей під назвою “Ліза та Мурахоїд”, створену спільно з авторкою та художницею Анною Скоробагатовою.
Упродовж кількох наступних років у межах різних заходів театр грав вистави “Лускунчик” за Ернстом Гофманом із музикою Петра Чайковського, “Казимир Малевич. Супрематизм 3 в 1” на музику Валентина Сильвестрова, “Лесь Курбас і Пауль Клеє. Зустріч на небесах”. Imagination Format Studio також долучився й до інших проєктів, серед них музичний кліп Антіна Мухарського “Катя-ватница” на вірші Артема Полежаки, вистава-трейлер за мотивами поеми Тараса Шевченка “Катерина”, стрічка Михайла Іллєнка “Толока” тощо.
Театр представляв Україну на Тбіліському бієнале сценографії, а у 2016 році – на міжнародному фестивалі в Мерінзі, що в Німеччині, для якого й підготував першу редакцію вистави “На русалчин Великдень”. Ляльки виготовила художниця Анастасія Подерв’янська. Тоді вистава тривала лише 17 хвилин, за основу взяли фрагменти запису опери Миколи Леонтовича, яку доопрацював і заранжував для оркестру Мирослав Скорик. “На русалчин Великдень” – це єдина опера Леонтовича, написана за казкою Бориса Грінченка. Композитор не завершив роботу над нею, однак залишилися нотні записи. 23 січня 1921 року в батьківській хаті в селі Марківка Гайсинського повіту Леонтовича підступно вбив чекіст. Йому було лише 43 роки.
Нова версія вистави “На русалчин Великдень” суттєво відрізняється від першої редакції. За словами художнього керівника театру Олександра Сергієнка, цей спектакль – радше попурі за мотивами опери Леонтовича – Скорика, що містить також всесвітньовідомий “Щедрик” в аранжуванні Миколи Леонтовича. Хоча вистава триває менш як пів години, над проєктом понад півтора року працювало багато митців.
Нові ляльки для неї також виготовила Анастасія Подерв’янська, декорації сцени – дерева, тло, ангелів – художник Михайло Хіміч, об’ємних лялькових глядачів створила Оксана Цюпа, музику до вистави аранжував композитор Олексій Мікрюков, відомий як King Imagine, у співпраці зі співачкою й композиторкою Іриною Лазер (музичний проєкт Mavka), яка у виставі співає наживо. Для нової версії “На русалчин Великдень” також спеціально записали басову чоловічу вокальну партію у виконанні соліста Віденської опери Євгена Рахманіна. Тексти Бориса Грінченка доопрацював музичний редактор Тарас Лазер. А ще у виставі є відеопроєкція, анімацію для якої створив Даниїл Пінко. Грають виставу сам Олександр Сергієнко, його давня соратниця, перформерка Катерина Ільченко, а також Аліна Луценко, лікарка-арттерапевтка за фахом. Проєкт “На русалчин Великдень” реалізований за підтримки Олександра Яновича, фундатора й директора мистецького центру, галереї White World (Київ) і Центру Леся Курбаса, де й відбудеться прем’єра. Як говорить фундатор і художній керівник театру Олександр Сергієнко: “Цього року виповнилося сто років із дня загибелі Миколи Леонтовича. Наша мета – нагадати про долю видатного українського композитора, підступно вбитого на підйомі творчих сил, у розквіті літ, адже 43 роки для композитора – це не вік. Це нагадування про те, що для тоталітарного режиму саме національна культура становить загрозу. З одного боку, ця трагічна історія жахає, з іншого – навпаки, несподівано надихає… Попри наглу та передчасну загибель, Микола Леонтович здобув безсмертя. Тож недарма прем’єру вистави ми запланували саме на 1 грудня, у день народження композитора. До того ж наближається Різдво, і «Щедрик» Миколи Леонтовича звучатиме звідусіль не лише в Україні”.
